Розділ IX

— Ні, вона не втопилася б, — категорично заявив Платт. — Кітс — чудова морячка. Розумні рефлекси, розумна голова на плечах іще з малого віку. Що ж до Енді, то він завжди думав про якісь свої орбітні резонанси або якусь комп’ютерну херню, яку відразу починав обробляти на своєму лептопі, коли приходив додому, будь-яка природна подія могла вибити його з колії. Цілком, мать його, типово. В усякому разі, — спокійно провадив він, ніби й не помітивши, який я вражений його словами, — вона тепер приголомшена, сам розумієш. Ти запросив би її до ресторану чи куди завгодно, мама буде в захваті.

Коли я вийшов уже після одинадцятої години, дощ припинився, вулиці блищали від води, і Кеннет, нічний швейцар (той самий важкий погляд і дух солодового лікеру, з більшим животом, але в усьому іншому такий самий, як і колись), стояв у дверях.

— Навідуйся частіше, — сказав він; те саме він говорив, коли я був зовсім маленький і моя мати приходила забирати мене вранці, коли я ночував тут в Енді, тим самим млявим голосом, можливо, лише трохи повільніше. Навіть у задимленому постапокаліптичному Мангеттені його можна було уявити біля дверей у клаптях колишньої форми, тоді як Барбури спалювали б для тепла стоси старих журналів «National Geographic», живучи на джині та крабових консервах.

Хоча смерть Енді й проникла в усі куточки вечора булькітливою отрутою, вона була надто грандіозною, щоб поміститися в голові, — хоч не менш дивним було те, якою неминучою вона здавалася, коли озирнутися назад, якою дивно передбачуваною, так ніби він страждав на якусь фатальну вроджену хворобу. Навіть коли він мав шість років і ходив спотикаючись, замріяний, астматичний, безнадійний, тінь нещастя й раннього скону нависала над його рахітичним маленьким тілом, позначивши його як особу, у якої космосом написано «вдар мене» на спині.

І було також незвично спостерігати, як його світ кульгає без нього. Як дивно, думав я, перестрибуючи через потоки води, які струменіли на хіднику, що лише кілька годин можуть усе змінити, — або, точніше, як дивно відкрити, що сучасне містить у собі такий сліпучий уламок живого минулого, ушкодженого й подряпаного, але не зруйнованого. Енді добре ставився до мене, коли я не мав іншого друга. Тепер принаймні я міг віддячити добрим ставленням до його матері та сестри. Тоді мені й на думку не спадало — хоч я це розумію тепер, — що я роками не вилазив зі свого ступору й відчуття гіркого нещастя та замкненості в собі; зрозумів, що за своїми відчуженням і трансом, інертністю й відстороненістю, за звичкою терзати власне серце я не бачив безлічі маленьких, непомітних повсякденних виявів доброти, і навіть розуміння самого цього слова доброта означало, що я піднявся від несвідомості до лікарняного усвідомлення голосів і людей, подолавши гудіння машин, що наповнювало мені мозок.

Хоч я й ковтав наркотики через день, я все одно був наркоманом, як часто нагадував мені Джером, а надто тому, що далеко не завжди дотримувався цього «через день». Нью-Йорк був наповнений усіма видами небезпек — щоденні поїздки в метро, густі юрми людей. Відчуття несподіваного вибуху ніколи не залишало мене, я завжди чекав, що зараз щось станеться, завжди стежив за такою можливістю куточком ока; люди, які збиралися в певних місцях, могли спричинити вибух такої тривоги, коли хтось перетинав мені шлях якось не так або йшов надто швидко під певним кутом, — цього було досить, щоб у мене почалася тахікардія і я впадав у паніку, яка примушувала мене, спотикаючись, бігти до найближчої лави в парку; і знеболювальні пігулки мого тата, що послаблювали мою нічну тривогу, якої я не міг позбутися якось інакше, давали мені таку щасливу полегкість, що я став приймати їх як ліки — спочатку лише на вікенди, потім після шкільних уроків, потім став провалюватися в муркітливе ефірне блаженство щоразу, коли почувався нещасливим або збудженим (а це, на жаль, траплялося зі мною часто); у ті хвилини я зробив потрясне відкриття, що крихітні пігулки, на які я спочатку не звертав уваги, бо ж вони були такі дрібненькі й здавалися малозначущими, вдесятеро сильніші, ніж вікодин і перкоцет, що їх я поглинав жменями, — маю на увазі оксиконтин 80, пігулки досить сильні, щоб убити непідготованого когось на місці, але я вже не належав до таких; і коли мій, здавалося б, нескінченний запас оральних наркотиків закінчився десь напередодні мого вісімнадцятиріччя, я мусив почати купувати їх на вулиці. Навіть дилери були вражені тими сумами, які я витрачав, по кілька тисяч доларів за кілька тижнів; Джек (попередник Джерома) знову й знову сварив мене за це навіть тоді, як сидів на смердючому м’якому стільці, з якого він керував своїм бізнесом, рахуючи мої сотні, щойно одержані з віконця касира в банку. «Та ти, брате, витрачаєш їх більше, аніж якби ними прикурював». Героїн був дешевший — по п’ятнадцять баксів за пакетик. Хоч я й не ширявся, Джек ретельно зробив для мене підрахунок на клапті обгорткового паперу — мої витрати на героїн будуть значно меншими, десь близько чотирьохсот п’ятдесяти доларів на місяць.

Але героїн я приймав лише тоді, коли мені його пропонували, — там ширнуся, там уколюся. Хоч мені він і подобався і я палко про нього мріяв, я ніколи його не купував. Бо в такому разі я ніколи б не зміг зупинитися. Натомість коли я ковтав пігулки, великі витрати були сприятливим чинником, бо вони не тільки тримали мою звичку під контролем, а й були тією переконливою причиною, яка примушувала мене щодня приходити до крамниці й продавати меблі. Це міф, що опіати нібито не дозволяють вести нормальний спосіб життя; ширятись — це одна річ, але для такого хлопця, як я, що перелякано підстрибував, коли голуби злітали вгору з хідника, що страждав від посттравматичного синдрому майже до судом і нервового паралічу, пігулки стали ключем не тільки до компетентної, а й до висококваліфікованої діяльності. Пияцтво робить людей недбалими й розм’яклими. Аби переконатися в цьому, досить подивитися на Платта Барбура, який уже о третій по обіді сидів у «Джей Джі Мелона» й жалів себе. Або, наприклад, мій батько: навіть по тому як він покинув пити, він зберіг певну неповороткість нокаутованого боксера, задзвенить телефон, спрацює кухонний таймер, а він уже підхоплюється на ноги, люди називають це пом’якшенням мізків, психічним ушкодженням від надмірного пиття, неврологічним захворюванням, яке ніколи не минає. Тому мій батько втратив спроможність мислити й не міг довго затриматися на жодній роботі. Що ж до мене — можливо, я не маю дівчини, навіть не маю друзів, які не були б наркоманами, але я працюю по дванадцять годин на день, ніщо не може вибити мене з колії, я ношу костюми від Тома Брауна, розмовляю з усмішкою з людьми, яких терпіти не можу, двічі на тиждень плаваю і граю в теніс, коли випадає нагода, намагаюся не споживати цукру та консервованої їжі. Я приємний чоловік, я всім подобаюсь, тонкий, як жердина, я не дозволяю собі жаліти себе або погано думати хоч там про що, я чудовий продавець — усі так вважають, і так добре веду бізнес, що мені не бракує тих грошей, які витрачаю на наркотики.

Кілька разів я, звичайно, давав маху — несподівано провалювався туди, де все у мене вислизало з-під контролю на кілька моторошних секунд, так буває, коли ноги роз’їжджаються на слизькому містку, і я бачив, як негарно і швидко можуть розвалитися мої справи. Тут ішлося не про гроші — ішлося про безконтрольне зростання доз, коли я забував про те, що продав якісь товари, або забував послати чеки, коли Гобі дивився на мене дивним поглядом, якщо я перебирав дозу й спускався до нього весь осклілий, відсторонений. Вечеря, клієнти… пробачте, ви мені щось сказали? Ні, я лише трохи стомився, мабуть, підчепив якусь хворобу, мабуть, сьогодні ляжу спати раніше, люди. Я успадкував світлі очі матері, і через це без темних окулярів на виставках у галереях було неможливо приховати звужені зіниці — щоправда, ніхто в оточенні Гобі, здавалося, цього не помічав, за винятком (іноді) кількох молодших геїв: «А ти поганий хлопець», — прошепотів мені на вухо на офіційній вечері культурист, друг нашого клієнта, пильно подивившись на мене. Я ненавидів ходити у фінансовий відділ до одного з аукціонних будинків, бо один із тамтешніх працівників — старший чоловік, британець, сам наркоман — увесь час липнув до мене. Звичайно, такі пригоди траплялися в мене і з жінками: одна з дівчат, із якою я тепер спав, модна стажерка, зустрілася мені на перегонах маленьких собак на Вашингтон-сквер, куди я прийшов із Попчиком, ми посиділи поряд із нею лише тридцять секунд у парку на лаві, й обом стало очевидно, що ми поділяємо те саме захоплення. Та коли справи виходили в мене з-під контролю, я відступав і кілька разів навіть зав’язував, найдовше — на півтора місяця. Не кожен на це спроможний, переконував я себе. Це лише справа дисципліни. Але на цей час, коли мені виповнилося двадцять шість, я був за останні три роки чистим лише максимум три дні поспіль.

Я вже обміркував, як мені зав’язати, коли захочеться; круто все змінити, семиденний розклад, ковтати багато лопераміду, плюс магній та амінокислоти у вільній формі, щоб відновити мої спалені нейромедіатори; білковий порошок, електролітний порошок, мелатонін (і травичку) для сну, а також різні трав’яні суміші та настійки, за які моя стажерка ручилася головою, — з кореня локриці й молочного будяка, хмелю, олії чорного кмину, кореня валер’яни й витягу шоломниці. Я вже наготував і торбину, наповнену в супермаркеті здорового харчування всім тим, чого потребував, яка зберігалася в моїй коморі вже півтора року. Я ні до чого там не торкався, крім травички, яку давно скурив. Проблема була в тому (як я не раз переконувався), що коли через тридцять шість годин твоє тіло збунтується й ти побачиш, як тягнеться перед тобою твоє життя без наркотиків, наче тюремний коридор, тобі буде потрібна справді сильна причина, щоб і далі рухатись у темряву замість того, щоб повернутися на розкішну перину, з якої ти так по-дурному зісковзнув.

Того вечора, коли я повернувся від Барбурів, я ковтнув пігулку морфію тривалої дії — таким був мій звичай, коли я повертався додому в стані каяття і з почуттями, які мусив виправити: доза була маленька, менша ніж половина тієї, якої я потребував, аби щось відчути, вона лише мала на меті придушити сп’яніння, щоб я не був надто збуджений і зміг заснути. Наступного ранку, втративши мужність (бо зазвичай, прокидаючись хворим на цьому етапі свого плану прощання з наркотиками, я дуже швидко втрачав рішучість), я розкришив тридцять, а потім і шістдесят міліграмів роксикодону на мармуровій поверхні свого нічного столика, вдихнув цей порошок через обрізану соломинку, потім, не бажаючи змітати рештки від таблеток (вони все-таки коштували не менш як дві тисячі доларів), підвівся, одягся, промив собі ніс спреєм солоної води і, прихопивши ще кілька морфієвих пігулок довготривалої дії на випадок, якщо «ломка» — так називав цей процес Джером — надто мучитиме мене, запхав до кишені бляшанку з-під тютюну «Пух малинівки» й о шостій ранку, перш ніж прокинувся Гобі, зловив таксі до сховища.

Сховище, відчинене цілодобово, нагадувало поховальний комплекс майя, за винятком клерка з порожнім поглядом, який дивився телевізор за приймальним столом. Я нервово рушив до ліфтів. Я приходив сюди лише тричі за сім років, завжди опанований страхом, і ніколи не наважувався піднятися до своєї криївки, а лише швидко пірнав у вестибюль, щоб заплатити за зберігання готівкою: одразу за два роки, вносити більше законом не дозволялося.

Вантажний ліфт можна було запустити в дію лише карткою-ключем, яку, на щастя, я здогадався взяти з собою. На жаль, вона погано спрацьовувала, і протягом кількох хвилин, сподіваючись, що клерк за приймальним столом перебуває в глибокій відключці й нічого не помітить, я стояв у відкритому ліфті, знову й знову вкладаючи картку в паз, аж поки сталеві двері заскрипіли й зачинилися. Нервуючи й відчуваючи, що за мною стежать, докладаючи всіх зусиль, щоб відвернути обличчя від своєї тіні, яка похитувалася, наче п’яна, на моніторі, я доїхав до восьмого поверху, 8D 8E 8F 8G, шлакобетонні стіни й ряди безликих дверей, наче якась набірна вічність, де панує лише бежевий колір і де пилюка не осяде впродовж віків.

8R, два ключі й цифрова комбінація для відімкнення замка 7522, останні чотири цифри Борисового телефону в Лас-Веґасі. Двері моєї криївки заскрипіли металевим скреготом, і я побачив перед собою сумку з «Параґон Спортинг Ґудз» — так і звисала з неї етикетка від намету «Королівське шатро», $43.99, біла й новенька, як і тоді, коли я її купив, вісім років тому. І хоч куточок наволочки, який стримів із сумки, добряче шарахнув мене електричним струмом, так ніби хтось притулив до скроні електричний дріт, більш, ніж будь-що інше, мене вразив сморід, бо пластиковий прогумований дух маскувальної стрічки став нестерпним від перебування в такому малому й закритому просторі; про цей емоційно насичений сморід я не пам’ятав і не думав багато років, цей гострий запах полівінілу відкинув мене в дитинство та в мою спальню у Веґасі: хімікати і новий килим, коли я засинав і прокидався щоранку з картиною, приліпленою до ліжка, і з тим самим липучим запахом у ніздрях. Я не розгортав картину роками; щоб розгорнути її, мені знадобилося б хвилин десять або п’ятнадцять працювати спеціальним ножем, та коли я стояв там, опанований почуттями (усе крутилося й плуталося в моїй уяві, як тоді, коли я прокинувся й, ідучи уві сні, опинився у дверях Піппиної кімнати і не знав, що я тоді думав і що хотів зробити), на мене раптом навалилося дике бажання, майже екстаз: бо знову мати свою картину на відстані простягнутої руки після такого тривалого часу означало опинитися на краю небезпечної роззявленої безодні, про існування якої я навіть не знав. У півтемряві муміфікований згорток, принаймні його видима частина, здавався неприкаяним, жалюгідним, можна сказати, живим предметом, не так схожим на неживий об’єкт, як на якесь бідолашне створіння, зв’язане й безпорадне в темряві, — неспроможне кричати, воно мріяло про порятунок. Я не перебував так близько до картини, відколи мені було п’ятнадцять років, і на мить мені здалося, що зараз я схоплю її під руку й піду звідси геть із нею. Але я відчував, як сичать позаду мене камери спостереження, і швидким спазматичним рухом я вкинув свою бляшанку з малинівкою в сумку з крамниці «Блумінгдейл», зачинив двері та обернув у них ключ. «Спочатку все ковтни, якщо ти хочеш зав’язати, — порадила мені палко сексуальна подруга Джерома Майя, — інакше твій зад потягне тебе сюди о другій ночі». Та коли я пішов звідси з легкою головою, в якій усе гуділо, наркотики були останнім у моїй свідомості. Видиво обмотаної картини, самотньої й патетичної, перевернуло в мені все догори ногами, так ніби супутниковий сигнал із минулого вибухнув у мені й стер усі інші передачі.

Хоч ті дні, коли я (іноді) утримувався від наркотиків, допомагали мені не надто збільшувати дозу, ломка погано відбилася на мені раніше, ніж я сподівався, і навіть пігулки, якими я намагався втримати свій стан у нормі, виявилися неефективними; у наступні кілька днів я геть розклеївся: мене нудило, я не переставав чхати.

— Трохи застудився, — пояснив я Гобі. — Зі мною все гаразд.

— Ні, оскільки в тебе й зі шлунком не все гаразд, то це грип, — похмуро промовив Гобі, який щойно повернувся з аптеки «Байджлоу» з пігулками бенадрилу та імодіуму, прихопивши по дорозі крекери та імбирний ель у «Джефферсон-маркеті». — Не розумію, чому б… Будь здоровий! На твоєму місці я пішов би до лікаря й перестав хвилюватися.

— Це тільки ГРЗ, не більше.

Гобі мав залізне здоров’я. Варто йому було щось підхопити, як він випивав трав’яний бальзам «Фернет-Бранка» й був як новенький.

— Може, й ГРЗ, але ти майже нічого не їв останніми днями. Немає сенсу тобі колупатися тут у майстерні й робити собі ще гірше.

Але праця допомагала мені долати свій прикрий стан. Хвилин по десять мене трясло від холоду, а потім я спливав потом від жару. Текло з носа, текло з очей, а то пересмикувало всього, як від удару електричним струмом. Погода повернулася, й у крамниці було повно людей, вони штовхалися, базікали. Дерева на вулицях розквітали білим цвітом гарячки. Мої руки за касою здебільшого не тремтіли, але всередині в мене все горіло. «Своє перше родео ти зможеш витримати, — казала мені Майя. — Але з третім або четвертим тобі захочеться померти». Мій шлунок клекотів і тріпотів, наче рибина на гачку; мене мучив біль, м’язи смикались, я не міг прилаштуватися зручно в ліжку й уночі, коли зачиняв крамницю, сидів із червоним обличчям і шморгаючи носом у ванні, де вода була гарячою майже поза межами терпіння, притискаючи до скроні келих з імбирним елем, лід у якому майже розтав, тоді як Попчик, надто закостенілий і слабкий, щоб ставити передні лапи на край ванни, як він любив колись робити, сидів на килимку біля ванни і стривожено спостерігав за мною.