Розділ IX

У збудженому та схвильованому стані я майже несвідомо збочив на стежку до Ставка, де ми з Енді часто сиділи у своїх теплих куртках зимовими днями, коли навчалися в початковій школі й чекали на мою матір, яка мала забрати нас із зоопарку або повести в кіно — рівно о сімнадцятій на нашому місці! Але, на жаль, тепер я найчастіше сидів там, чекаючи на велосипедиста Джерома, у якого купував наркотики. Пігулки, які я вкрав у Ксандри стільки років тому, спрямували мене на погану дорогу: оксі, роксі, морфій, а коли щастило добути, то й дилаудид. Я купував ці наркотики протягом років на вулицях, а в останні місяці встановив для себе такий порядок, здебільшого дотримуючись його: один день приймаю наркотики, другий — ні (насправді я їх приймав і в ті інші дні в маленьких дозах, які рятували мене від нудоти), але хоч сьогодні офіційно й був «вихідний день», я почувався дедалі гірше, і та горілка, яку я випив із Платтом, уже вивітрилась, і хоч я знав, що сьогодні нічого з собою не маю, а проте знов і знов обмацував себе, мої руки тяглися до пальта й до кишень піджака.

У коледжі я не досяг великих чи взагалі будь-яких успіхів. Роки, які я прожив у Веґасі, відучили мене працювати по-справжньому; і коли нарешті я одержав диплом, мені був двадцять один рік (я мусив провчитися шість років замість сподіваних чотирьох) і мої оцінки були досить скромними. Я закінчив без будь-яких відзнак.

— Чесно кажучи, я не бачу для тебе жодної перспективи здобути магістерський ступінь, — сказав мені соцпедагог. — А надто з огляду на те, що ти не зможеш навчатися без стипендії.

Але така перспектива мене не збентежила, я вже знав, що робитиму. Моя кар’єра торгівця антикваріатом почалася приблизно в сімнадцять років, коли я опинився нагорі сходів в один із тих рідкісних днів, коли Гобі вирішив відкрити крамницю. На той час я почав усвідомлювати всю серйозність його фінансових проблем. Гриша мав абсолютну рацію, коли говорив про тяжкі наслідки, що можуть спіткати Гобі, якщо він і далі виготовлятиме меблі, не продаючи їх («Він іще сидітиме у своїй крамниці, фарбуючи-стругаючи, коли йому на двері приб’ють повідомлення про відселення»). Та попри конверти з Податкового управління США, які почали збиратися серед каталогів «Крістіз» та старих концертних програм на столі в холі («Несплачена заборгованість», «Повторне нагадування про несплачену заборгованість», «Друге повторне нагадування про несплачену заборгованість»), Гобі не клопотав собі голову тим, щоб тримати крамницю відчиненою більш як протягом півгодини, якщо на той час не приходили до нього друзі; а коли його друзі розходилися, він нерідко випроваджував реальних покупців і зачиняв крамницю. Майже щоразу, коли я приходив додому зі школи, я бачив на дверях напис «Зачинено» і людей, які зазирали у вікна. Гірше того, коли він примудрявся не зачиняти крамницю кілька годин, він мав звичку довірливо виходити геть, щоб зготувати собі чай, залишаючи двері відчиненими, а касу без догляду. І хоч Майк, його вантажник, передбачливо позамикав вітрини зі сріблом та коштовностями, кілька виробів із майоліки та кришталю зникли, і сам я, коли несподівано піднявся сходами того дня, побачив, як мадам спортивного вигляду, досить недбало вдягнена (яка, вочевидь, поверталася з пілатесу), запихає собі до сумки прес-пап’є.

— З вас вісімсот п’ятдесят доларів, — сказав я, і, почувши мій голос, вона завмерла і з жахом підняла голову.

Насправді те прес-пап’є коштувало лише двісті п’ятдесят, але вона подала мені свою кредитну картку й без жодного слова дозволила оформити купівлю, мабуть, першу вигідну оборудку, укладену тут після смерті Велті. Бо друзі Гобі (його головні покупці) були надто обізнані з тим, що вони можуть збити його ціни, вже й так неймовірно низькі, до ще нижчого, злочинного рівня. Майк, який теж іноді допомагав торгувати в крамниці, підіймав ціни надто високо й відмовлявся торгуватися, тому майже нічого не продавав.

— Добра робота, — сказав Гобі, захоплено блимаючи очима у світлі робочої лампи, коли я спустився до його майстерні й повідомив про свою оборудку (срібний чайник, у моїй версії, я не хотів, щоб це мало такий вигляд, ніби я пограбував тітку, крім того, я знав, він не цікавиться товарами, які називає дрібницями, а саме вони, як я зрозумів, переглядаючи книжки з антикваріату, і складали головну частину товарів крамниці). — А ти великий хитрун. Велті був би в захваті від твого таланту. Так зацікавився його сріблом!

Відтоді я взяв собі за звичку сидіти нагорі з підручниками по обіді, тоді як Гобі працював унизу. Спочатку я робив це лише для розваги — розваги, якої я не мав від нудного студентського життя, випитої на перервах кави та лекцій про Вальтера Беньяміна[138]. Протягом років, які минули після смерті Велті, крамниця «Гобарт і Блеквелл», вочевидь, набула репутації місця легкої здобичі для злодіїв, і збудження, яке я переживав, ловлячи на місці злочину цих добре вдягнених любителів поживитися чужим добром, було не меншим, аніж збудження від крадійства, хоч і з протилежним знаком.

Але я також затямив один урок; я затямив його поступово, але саме він є тією істиною, яка лежить в основі торгівлі антикваріатом. Цієї істини мене ніхто не міг навчити, я мусив опанувати її самостійно. Вона полягає в тому, що в торгівлі антикваріатом не існує такої речі, як «правильна» ціна. Об’єктивна цінність експонату — її каталогова цінність — не має сенсу. Якщо покупець приходить, необізнаний, із пачкою грошей у руках (а так здебільшого й буває), то не має значення, що говорять книги, що говорять експерти, за яку ціну подібні речі були нещодавно продані на аукціоні «Крістіз». Об’єкт — будь-який об’єкт — коштує рівно стільки, скільки тобі щастить узяти з покупця за нього.

У результаті я став ходити по крамниці, познімав деякі етикетки (покупець мусив питати про ціну в мене) й поміняв інші, не всі, але частину поміняв. Трюк, який я відкрив через систему спроб і помилок, полягав у тому, щоб залишити низькими приблизно четверту частину цін, а решту підняти іноді відсотків на чотириста-п’ятсот. Роки ненормально низьких цін створили навколо крамниці коло відданих покупців; залишивши приблизно чверть цін низькими, я зберіг цих відданих покупців, а також зберіг для тих, хто полює за дешевизною, можливість знайти її в нашій крамниці, якщо вони добре пошукають. Залишити четверту частину цін низькими також означало, що завдяки якійсь зворотній алхімії завищені ціни здавалися легітимними порівняно з ними. З якоїсь невідомої причини деякі люди більш охоче викладають півтори тисячі баксів за майсенський чайник, якщо він стоїть поряд із простішим, але схожим функціонально чайником, що продається за кількасот доларів, — адекватно, але дешево.

Ось як тут усе почалось; ось як фірма «Гобарт і Блеквелл», перебуваючи у фінансовому занедбанні протягом років, почала під моїм мудрим керівництвом отримувати прибуток. Але йшлося не тільки про гроші. Мені подобалася ця гра. На відміну від Гобі, який хибно вважав, що кожен, хто приходить до його крамниці, зачарований меблями, як і він, а тому полюбляв розповідати всім про вади та переваги кожної речі, — я відкрив, що маю інші здібності: вміння надавати всьому таємничості, про речі нижчої вартості говорити так загадково, що в людей виникає бажання придбати їх. Коли я продавав якусь річ, нахваляв її (а не сидів і чекав, поки необачний покупець сам заблукає в мої сіті), мені було надзвичайно цікаво оцінити покупця й угадати, який образ він хоче створити, тобто подати себе зовсім не тим, ким він є насправді (усезнайком-декоратором? домогосподаркою з Джерсі? самовпевненим геєм?), а ким йому хочеться бути. Туману намагалися напустити навіть багаті та знамениті; кожен виступав ніби зі сцени. Трюк полягав у тому, щоб звертатися до образу, до сфантазованої особи — знавця, проникливого бонвівана, а не до тієї невпевненої людини, яка стоїть перед тобою. Було краще трохи відступити, а не перти напролом. Незабаром я навчився, як мені найкраще вдягатися (на межі між консервативності і блиску), як поводитися з обізнаними та необізнаними покупцями, як дозувати чемність і байдужість; я виявляв знання предмета в обох випадках, коли треба — лестив, коли треба — втрачав інтерес і відступав убік.

А проте з Лусіусом Рівом я потрапив у справжню пастку. Я не знав, чого він хоче. Він так уперто обминав мої вибачення й так завзято нападав на Гобі, що я подумав, чи не втрутився я в якусь давню сварку або ворожнечу. Я не хотів розпитувати Гобі про Ріва, щоб не бовкнути чогось зайвого, хоча хто міг зберегти таку ненависть до Гобі, цього найдобрішого і найнаївнішого чоловіка у світі? В Інтернеті я не знайшов нічого істотного про Лусіуса Ріва, крім кількох невинних повідомлень на сторінках соціальної преси, нічого навіть там не було ані про навчання в Гарварді, ані про участь у Гарвардському клубі, нічого, крім пристойної адреси на П’ятій авеню. Схоже, він не мав родини, постійної роботи, видимого місця прибутку. З мого боку було дурницею виписати йому чек — мною керувала жадібність, я хотів створити шляхетне походження для комода, хоч навіть якби я тоді поклав у конверт гроші, накрив його серветкою й посунув до нього через стіл, це не дало б мені впевненості в тому, що він заспокоїться.

Я стояв, ховаючи руки в кишенях пальта, сумно дивлячись крізь запітнілі від весняної вогкості окуляри на каламутну воду Ставка: кілька невеселих брунатних качок, поліетиленові торбинки в очереті. Більшість лавок були позначені іменами благодійників — у пам’ять місіс Рут Кляйн абощо, — але лавка моєї матері, місце нашої зустрічі, одна в цій частині парку, була подарована анонімним жертводавцем, і напис на ній був набагато більш таємничим: «УСЕ, ЩО МОЖЛИВЕ». Це була Її лавка ще до того, як я народився; коли вона тільки переїхала до цього міста, вона сиділа тут із бібліотечною книжкою у свої вільні дні, заощаджуючи на обіді, коли їй треба було купити квиток до музею або кінотеатру «Париж». Трохи далі, за ставком, де стежка ставала порожньою й темною, був недоглянутий зарослий куточок, де ми з Енді розвіяли її прах. Це Енді вмовив мене прийти сюди й розвіяти її прах саме в цьому місці всупереч міській забороні:

«Адже саме тут вона зустрічала нас».

«Так, але тут розсипано отруту для пацюків».

«Ну ж бо, висипай. Можна це зробити тепер. Нікого поблизу не видно».

«Вона любила також морських левів. Ми постійно ходили дивитися на них».

«Так, але, звичайно ж, ти не захочеш висипати її попіл там, бо там смердить рибою. До того ж у мене мурашки по тілу бігають від того, що ця банка стоїть у моїй кімнаті».

— Господи, — сказав Гобі, коли побачив мене при світлі. — Ти білий як папір. Ти, бува, не захворів?

— Еее…