Розділ VIII

Мене опанували такий жах і тривога з приводу картини, що вони якось затьмарили одержання листа: з весняного семестру мене прийняли на початкову програму в коледжі. Ця новина була такою несподіваною для мене, що я поклав конверт із листом у шухляду, де він лежав два дні разом із купою монограмного письмового паперу Велті, поки я набирався духу, щоб вийти на сходовий майданчик (у нижній крамниці скреготіла пилка) і гукнути:

— Гобі!

Пилка зупинилася.

— Мене прийняли.

Широке бліде обличчя Гобі з’явилося внизу під сходами.

— Про що ти кажеш? — запитав він, ще не вийшовши зі свого робочого трансу, ще не повністю будучи тут, витираючи руки й залишаючи білі плями на своєму чорному фартуху, — та коли він побачив конверт, вираз його обличчя змінився.

— Це те, про що я думаю?

Нічого не кажучи, я подав конверт йому. Він подивився на нього, потім на мене і засміявся тим своїм сміхом, який я називав ірландським, різким і здивованим.

— От і молодець! — сказав він, розв’язавши фартух і почепивши його на поруччя. — Я дуже задоволений — не стану тобі брехати. Я ненавидів думку, що доведеться відсилати тебе кудись далеко, самого-одного. І коли ти збирався сказати мені про це? У перший день навчання?

Від того, який він був задоволений, я почувався жахливо. За нашим святковим обідом — я, Гобі та місіс Дефріз у невеличкому сусідньому ресторані, який боровся за виживання, — я дивився на двох молодих людей, які пили вино за єдиним столом, поруч із нашим, який був зайнятий. І замість радіти своєму успіху я, всупереч своїм сподіванням, сидів роздратований і отупілий.

— Ми тебе вітаємо! — сказав Гобі. — Найтяжча частина позаду. Тепер тобі буде трохи легше дихати.

— Ти маєш дуже радіти, — сказала місіс Дефріз, яка протягом усього вечора тримала мене за руку й радісно стискала її. («Ви виглядаєте bien élégante[125]», — сказав їй Гобі, цілуючи в щоку: її сиве волосся було складене в акуратну зачіску на вершку голови, а крізь кільця її діамантового браслета були протягнуті оксамитові стрічки.)

— Справжній приклад працелюбності! — сказав їй Гобі.

Я почувався ще гірше, коли він розповідав усім своїм друзям, як тяжко я працював і яким чудовим учнем буду.

— Атож, це просто чудово. Ти хіба не задоволений? І так мало в тебе було часу! Ну ж бо, зроби веселішу фізіономію, мій любий! Коли він починає навчатися? — запитала вона в Гобі.

Приємною несподіванкою стало те, що після напружених іспитів початкова програма в коледжі була зовсім не такою складною, як я уявляв. У якомусь розумінні це була найлегша школа з тих, які мені випадало відвідувати: ніяких поглиблених предметів, ніякого бубніння про державні іспити й необхідність готуватися до вступу в Лігу плюща[126], ніякої виснажливої математики, ніхто не вимагає поглибленого вивчення мови, та й узагалі ніхто нічого не вимагає. З дедалі більшим подивом дивився я на дивовижний академічний рай, у який потрапив, і тепер зрозумів, чому так багато талановитих учнів зі шкіл п’яти районів Нью-Йорка ладні були луснути від перенапруження, аби тільки сюди потрапити. Тут не було ані тестів, ані іспитів, ані оцінок. Тут були заняття, де ти міг навчитися будувати сонячні панелі, й були семінари за участі нобелівських лауреатів з економіки, були також заняття, де все, що ти робив, — це слухав записи Тупака[127] або дивився старі епізоди з «Твін Пікс». Учні, якщо хотіли, могли організувати собі заняття з робототехніки або з історії ігор. Я міг набрати собі скільки завгодно цікавих факультативів, на яких треба було тільки написати твір у середині семестру, а в кінці — захистити проект. Та хоч я й знав, як мені пощастило, я не почував ані радості, ані навіть вдячності долі за це. Враження було таке, ніби мій дух зазнав якихось хімічних перетворень. Наче кислотний баланс моєї психіки зрушився й виштовхав життя з мене в тих вимірах, які неможливо залагодити, або перетворив живий організм на кістку, як ото відбувається з коралом.

Я міг робити те, що мусив робити і що вже робив раніше: відключаєш мозок, ломишся вперед. Чотири дні на тиждень я прокидався о восьмій, поливав себе душем, стоячи у ванні з пазуристими ніжками, біля кімнати Піппи (завіска з кульбабами, пахощі її полуничного шампуню огортали мене лукавою парою, де її присутність усміхалася всюди навкруг мене). Потім я раптово повертався на землю, виходив із парової хмари, мовчки вдягався у своїй кімнаті і, потягавши Попчика кварталом, де він шастав туди-сюди й скавучав від жаху, просовував голову в майстерню, казав «до побачення» Гобі, закидав за плечі свій рюкзак і сідав на метро, щоб проїхати дві зупинки в діловій частині міста.

Більшість учнів брали собі п’ять або шість курсів, але я обмежився мінімумом, чотирма: студійне мистецтво, французька мова, вступ до європейського кінематографу, російська література в перекладі. Я хотів також навчатися розмовної російської мови, але її початковий курс був доступний лише з осені. З глибокою байдужістю я приходив у клас, відповідав, коли мене про щось питали, виконував завдання й повертався додому. Іноді після уроків я їв у дешевих італійських та мексиканських ресторанчиках, розташованих поблизу Нью-Йоркського університету, з автоматами для гри в пінбол і пластиковими рослинами, де можна було подивитися спорт на широких телеекранах і випити пива за долар у так звані «щасливі години» (хоч для мене пиво було заборонене: було дивно повертатися в життя неповнолітнього, наче до олівців і дитячого садочка). Потім, зацукрувавшись від спрайту, щодо якого ніяких обмежень не було, я повертався до Гобі через Вашингтон-Сквер-парк із опущеною головою і на повну гучність увімкненим айподом. Через свою тривогу (віднайдений Рембрандт досі панував у всіх новинах) я мав великі проблеми зі сном, а коли несподівано лунав дзвінок у дверях у помешканні Гобі, я підстрибував, наче в усьому домі спрацювала пожежна сигналізація.

— Ти багато втрачаєш, Тео, — казала мені Сюзанна, мій соціальний педагог (усіх я мусив називати лише на ім’я, ми тут просто друзі), — саме позашкільна діяльність об’єднує наших школярів у міських кампусах. А надто школярів наймолодших. Адже їм легко загубитись у такому величезному місті.