Розділ ІІІ

Соціальні працівники посадили мене на заднє сидіння свого компактного автомобіля й повезли до їдальні в даунтауні, поблизу їхньої контори, фальшиво помпезного закладу, який блищав скошеними дзеркалами та дешевими китайськими свічниками. Після того як ми сіли за столик із диванчиками (обоє вони влаштувалися поруч, навпроти мене), вони дістали з портфелів блокноти та авторучки й стали умовляти мене, щоб я поснідав, поки вони цмулили каву та ставили запитання. Надворі було досі темно; місто лише почало прокидатися. Я не пам’ятаю, щоб я плакав або щось їв, хоч на всі наступні роки запам’ятав запах омлету, який вони мені замовили; спогад про переповнену тарілку, огорнуту парою, досі примушує мій шлунок скручуватися.

Ресторан був майже порожній; сонні помічники офіціантів розпаковували за прилавком ящики з бубликами та кексами. За сусіднім столиком зібрався гурт блідих завсідників нічних клубів із розмазаною під очима підводкою. Пам’ятаю, як дивився на них розпачливим, невідривним поглядом — на пітного хлопця в китайському піджаку, на потріпану дівчину з рожевими пасмами у волоссі, а також на стару даму при повному макіяжі, у хутряному пальті, надто жаркому для цієї погоди, яка сиділа сама-одна за прилавком і поглинала шматок яблучного пирога.

Соціальні працівники, які, треба віддати їм належне, не трясли мене й не клацали пальцями перед моїм обличчям, щоб примусити мене дивитися на них, здавалося, розуміли, як не хотів я сприйняти те, що вони намагалися мені повідомити. По черзі вони нахилялися через стіл і повторювали те, чого я не хотів чути. Моя мати загинула. Її вдарив по голові один із уламків, які розліталися після вибуху. Вона померла відразу. Вони жалкували, що їм доводиться повідомляти мені цю новину, це було найгіршою частиною їхньої праці, але вони конче потребували, аби я зрозумів, що сталося. Моя мати мертва, і її тіло лежить у Нью-Йоркській лікарні. Я все зрозумів?

— Так, — сказав я після тривалої паузи, коли усвідомив, що вони чекають від мене якоїсь відповіді.

Уперте й тупе застосування ними таких слів, як «смерть» і «мертва», було неможливо примирити з їхніми співчутливими голосами, їхніми поліестерними діловими костюмами, з іспанською поп-музикою, яка звучала по радіо, й рекламними написами за барною стійкою (Смузі зі свіжих фруктів, дієтичні страви, покуштуйте наш гамбургер з індички!)

— Fritas? — запитав офіціант, який підійшов до нас, високо тримаючи повну тарілку картоплі фрі.

На обличчях соціальних працівників відбився переляк; чоловік («називай мене просто Енріке») сказав щось іспанською мовою й показав на сусідній столик, звідки завсідники нічних клубів уже махали офіціантові руками.

Сидячи з почервонілими очима, опанований шоком перед тарілкою з омлетом, який швидко вистигав, я майже не розумів, що маю робити в моєму становищі. У світлі того, що сталося, їхні запитання про мого батька здавалися мені такими недоречними, що я просто не міг збагнути, чому вони так уперто розпитували про нього.

— То коли ти бачив його востаннє? — запитала кореянка, яка кілька разів просила мене називати її на ім’я (я кілька разів намагався пригадати його, але не міг). Досі бачу її пухкі руки, складені на столі, і тривожний відтінок її лаку для нігтів: попелясто-срібний колір, щось посередині між лавандовим і синім.

— Згадай хоч приблизно щось, — сказав Енріке. — Про свого тата.

— Атож, приблизно, — підтвердила кореянка. — Коли ти бачив його востаннє?

— Ну… — мені було дуже важко думати, — десь минулої осені.

Смерть матері досі здавалася мені помилкою, яку можна якось виправити, якщо я зосереджусь і скористаюсь допомогою цих людей.

— Ти бачився з ним у жовтні? У вересні? — попросила уточнити вона, коли я надовго замовк.

Голова мені так боліла, що я мало не плакав щоразу, коли її повертав, хоч головний біль був найменшою з моїх проблем.

— Не знаю, — сказав я. — Після того як почалися заняття у школі.

— Отже, у вересні, так ти вважаєш, — сказав Енріке, піднявши погляд і щось записавши до свого блокнота. Він був чоловік міцно збитий — у костюмі й краватці почувався явно незручно, як спортивний тренер, що став надто гладким, — але від його тону віяло незламним спокоєм світу, де працюють із дев’ятої до п’ятої: офісними архівами, килимовим покриттям, бізнесом, який складав основу життя Мангеттену. — Ви не спілкувалися й не мали жодного контакту відтоді?

— Він має приятеля або близького друга, який підказав би, де шукати його? — запитала кореянка, нахилившись до мене з виразом материнської стурбованості.

Це запитання спантеличило мене. Я не знав жодної такої особи. Навіть припущення, що мій батько мав приятелів (а тим більше «близьких друзів»), свідчило про вкрай глибоке нерозуміння його особистості, і я не знав, що відповісти.