Розділ IX

Зрештою, болі не були такими нестерпними, як я боявся. Але я не сподівався навіть четвертої частини того, що Майя називала «психічні штуки», що було відчуттям нестерпним, чорною завісою жаху. Майя, Джером, моя стажерка, більшість моїх наркотичних друзів висіли значно довше, ніж я, і коли, перебуваючи під кайфом, вони розповідали мені, як то буває, коли ти вирішив зав’язати (схоже, лише під кайфом вони й могли розмовляти на цю тему), то кожен із них знову й знову остерігав мене, що фізичні відчуття — це не найгірше, що навіть із такою дитячою залежністю, як моя, депресія буде такою, про яку я й подумати не міг, а я лише чемно всміхався, нахиляючись до дзеркала й кажучи собі: «Може, поб’ємось об заклад?»

Але ні, депресія — це не те слово. То було падіння в безодню, наповнену смутком і огидою, що перебували далеко за межами чогось особистого: це була глибока відраза до всього людства й людської поведінки споконвіку. Глибока огида до біологічних законів. Старість, хвороби, смерть. Ніхто не зможе цього уникнути. Навіть найвродливіші люди є наче стиглими фруктами, готовими загнити. А проте люди чомусь і далі трахаються, розмножуються й виробляють новий харч для могили, створюючи все більше й більше нових стражденних істот, так наче все це є чимось спокутним, добрим або навіть глибоко моральним: затягувати все більше невинних створінь у цю наперед програну гру. Метушливі малята і мляві, самовдоволені, сп’янілі від гормонів матері. «Погляньте, хіба ж він не гарненький? Сю-сю-сю!» Дітлахи галасують і гасають на ігровому майданчику, не маючи найменшого уявлення про те, яке пекло чекає на них: нудна праця, руйнівні позики й невдалі шлюби, облисіння, протезування суглобів, і самотні філіжанки кави в спорожнілих домівках, і калоприймальні мішки в лікарнях. Більшість людей, схоже, задовольняються декоративним блиском і сценічним освітленням, яке іноді робить безжальну жорстокість людського призначення дещо більш таємничою й менш жахливою. Люди грають в азартні ігри та гольф, розбивають сади, купують акції й кохаються, купують нові автомобілі, практикують йогу, працюють і моляться, прикрашають свої будинки, цікавляться новинами, піклуються про своїх дітей, пліткують про сусідів, міркують про те, у яких ресторанах їм краще обідати, засновують доброчинні організації. Голосують за політиків і відвідують відкритий чемпіонат США з тенісу, обідають, мандрують і розважаються всіма можливими способами, відволікають себе різноманітними пристроями, безперервно наповнюють себе інформацією, текстами, комунікацією та розвагами, що напливають на них з усіх боків, і все це для того, аби забути, що їх чекає, де ми є і хто ми такі. Але під яскравим світлом ти нічого цього не приховаєш. Усе прогнило згори донизу. Ти збавляєш свій час в офісі; народжуєш за статистикою своїх двох із половиною дітей; чемно всміхаєшся на вечірці, присвяченій твоєму виходу на пенсію; а потім жуєш своє простирадло й давишся консервованими персиками в будинку для літніх людей. Ліпше було б зовсім не народжуватися — ніколи нічого не хотіти, ніколи ні на що не сподіватися. Ці розумові миготіння й тріпотіння перемішувалися з повторюваними образами або напівсновидіннями, в яких я бачив, як Попчик лежить на боці з випнутими ребрами, — я десь його покинув, забув його нагодувати, й тепер він помирає, ця маячня навідувала мене знову й знову, навіть коли він сидів у кімнаті зі мною й підіймав голову, коли я винувато підстрибував: де ж мій Попчик; і це, у свою чергу, перемішувалося з видіннями обмотаної липучою стрічкою наволочки, що лежала в сталевій труні. Які причини спонукали мене зберігати картину всі ці роки, переховувати її або навіть забрати її з музею — я вже не пам’ятав. Роки стерли цю пам’ять. Картина було частиною світу, який не існував, — або, точніше, я ніби жив у двох світах, і сховище було частиною уявного світу, а не реального. Мені було легко забути про свою схованку, про те, що в ній зберігається; я сподівався, що відчиню її й не знайду в ній картини, хоч я знав, що вона буде там, що вона ховається в темряві й чекає, коли я звідти її дістану, відтоді як там її залишив, наче труп людини, яку я вбив і запхав у льох.

Восьмого ранку я прокинувся після чотирьох годин поганого спання, випатраний до самого нутра й у такому розпачі, у якому досі ніколи не був, але в мене вистачило сили прогуляти Попчика навколо нашого будинку й повернутися на кухню та з’їсти сніданок хворого, що почав одужувати — яйце-пашот та англійський кекс, — зготований мені Гобі.

— І вже час тобі одужати. — Він щойно закінчив власний сніданок і неквапно мив посуд. — Ти білий, як лілея, — я теж був би таким, якби тиждень годувався крекерами та запивав їх газованою водою. Тобі треба вийти на сонце й повітря. Візьми собаку, й вийдіть прогулятися на тривалий час.

— Ти маєш рацію.

Але я не мав найменшого наміру кудись виходити, крім крамниці, де було тихо й поночі.

— Я тебе не тривожив, бо тобі було надто зле, — його діловитий голос і привітні кивки головою збентежили мене й примусили втупитися у свою тарілку, — але коли ти був не в кондиції, тобі кілька разів телефонували на наш домашній телефон.

— Справді?

Я відключив свою мобілку й поклав її в шухляду. Я навіть не дивився на неї, боячись одержати повідомлення від Джерома.

— Якась дуже приємна дівчина. — Він зазирнув у свій блокнот, дивлячись над окулярами. — Дейзі Горслі? (Дейзі Горслі було справжнім ім’ям моєї Керол Ломбард.) — Сказала, що має багато роботи (кодове повідомлення: мовляв, наречений приїхав, не наближайся) і щоб ти надіслав їй есемеску, якщо хочеш сконтактувати.

— О’кей, дуже дякую.

Велике весілля Дейзі в Національному соборі, якщо воно справді відбудеться, повинне було відбутись у червні, після чого вона мала оселитись у Вашингтоні зі своїм БФ — так вона називала бойфренда.

— Місіс Гілдслі телефонувала також щодо високого комода з червоного дерева, не того, який із фронтоном-аркою, а іншого. Вона хоче купити його за добру ціну — вісім тисяч доларів, — я погодився, і, сподіваюся, ти не проти, той комод коштує не дорожче за три тисячі, якщо ти запитаєш мене. І також чоловік телефонував двічі — його звуть, здається, Лусіус Рів?

Я мало не похлинувся кавою — першою, яку наважився влити собі в шлунок за останні дні, — але Гобі, схоже, нічого не помітив.

— Він залишив свій номер. Сказав, ти знаєш, про що йдеться. О, — він сів і несподівано ляснув по столу долонею, — і тобі також телефонував один із дітей місіс Барбур!

— Кітсі?

— Ні. — Він ковтнув чаю. — Платт? Я не помилився — там є такий?

Думка про те, що доведеться говорити з Лусіусом Рівом без підтримки наркотиків, мало не примусила мене повернутися до сховища. Щодо Барбурів: я не мав особливої охоти розмовляти з Платтом також, але, на щастя, відповіла мені Кітсі.

— Ми хочемо влаштувати ще один обід на твою честь, — відразу сказала вона.

— Тобто?