Розділ IX

— Хіба ми тобі не сказали? О, мабуть, я мусила зателефонувати! Одне слово, мама була просто щаслива побачитися з тобою. Вона хоче знати, коли ти прийдеш іще.

— Ну, розумієш…

— Тобі потрібне запрошення?

— Ну, щось таке…

— У тебе дивний голос.

— Пробач, я був хворий останніми днями. Грип.

— Справді? От лихо. Ми всі цілком здорові, тож, думаю, ти заразився не від нас. Чого тобі? — запитала вона, звертаючись до невиразного голосу на задньому тлі. — Тут Платт хоче забрати в мене слухавку. Я поговорю з тобою згодом.

— Привіт, брате, — сказав Платт, коли вийшов на лінію.

— Привіт, — відповів я, потираючи скроню, намагаючись не думати про те, як це чудно, що Платт назвав мене братом.

— Я… — Кроки, зачинилися двері. — Я хочу відразу перейти до діла.

— Так?

— Ідеться про меблі, — приязно сказав він. — Ти не зміг би продати деякі з наших?

— Чом би й ні? — сказав я. — Які меблі хоче вона продати?

— Річ у тому, — сказав Платт, — що я не хотів би турбувати маму цим, якщо можливо. Я не певен, чи вона погодиться на це, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Як?

— Розумієш, я хочу сказати, що в неї зібралося забагато барахла. Вона має речі в Мені й тут, у сховищі, на які вона більш ніколи не подивиться. І не тільки меблі. Срібло, колекція монет… кераміка, що коштує чималі гроші, але на вигляд лайно лайном, не стану приховувати. І я висловлююсь не фігурально. Ті штуки справді схожі на коров’ячі кізяки.

— Тоді я, природно, запитаю тебе, чому ти захотів це продати?

— Ну, знаєш, немає особливої потреби це продавати, — поквапом відповів він. — Але річ у тому, що вона надто чіпляється за це старе сміття.

Я потер очі.

— Платте…