Розділ IX

Він саме збирався вийти, перекинувши пальто через руку. Позаду нього стояли містер і місіс Фоґелі, застебнуті, вони отруйно посміхалися. Мої взаємини з Фоґелями (або «Стерв’ятниками», як називав їх Гриша[139]) значно охололи, відколи я став порядкувати в крамниці. Вважаючи, що багато речей вони вкрали, я тепер підняв до неба ціни на все, що, на мою думку, могло їх зацікавити.

І хоч місіс Фоґель, яка не була дурепою, стала прямо телефонувати до Гобі, я зазвичай руйнував її плани різними способами, зокрема повідомляв, що вже продав ту річ, про яку йдеться, лише забув позначити її етикеткою.

— Ти вже їв? — вічно літаючи в хмарах і ні про що не здогадуючись, Гобі досі не мав найменшого уявлення про те, що Фоґелі і я давно не плекаємо одне до одного приязних почуттів. — Ми йдемо обідати в таверну нижче по вулиці. Ходімо з нами.

— Ні, дякую, — сказав я, відчуваючи, що місіс Фоґель так і просвердлює мене поглядом — неприязна, єхидна посмішка, очі наче скалки агату на її старому й гладенькому обличчі молочарки. Я завжди з великою втіхою відповідав їй таким самим поглядом, але тепер у яскравому світлі відчув, що видихнувся й розкис, ніби втратив силу й зухвалість. — Думаю, еее, сьогодні я вечерятиму вдома.

— Ти погано почуваєшся? — люб’язно запитав містер Фоґель, лисий житель південного заходу, в окулярах без оправи, підтягнутий і вбраний у бушлат, погані твої справи, якщо він твій банкір, а ти прострочив виплату за іпотекою. — Я тобі співчуваю.

— Приємно з тобою зустрітися, — сказала місіс Фоґель, ступивши наперед і поклавши свою пухку руку на мій рукав. — Задоволений візитом Піппи? Я хотіла з нею зустрітися, але вона була надто заклопотана зі своїм бойфрендом. Що ти про нього думаєш? Як його звуть? — Вона обернулася до Гобі. — Елліот?

— Еверетт, — відповів Гобі байдужим голосом. — Приємний хлопець.

— Ага, — сказав я, стягуючи пальто з плеча.

Нещодавня поява Піппи з лондонського літака з цим Евереттом була одним із найбільших розчарувань у моєму житті. Рахуючи дні, години, тремтячи від недосипання й збудження, неспроможний не дивитися на годинник кожні п’ять хвилин, я стрибнув із ліжка на дзвінок у двері й кинувся бігцем, щоб відчинити, — і там вона стояла попідруч із цим вульгарним англійцем!

— І чим він займається? Теж музикант?

— Бібліотекар у книгозбірні музичної літератури, власне кажучи, — відповів Гобі. — Не знаю, як це робиться сьогодні, з комп’ютерами та всім іншим.

— О, я певна, Тео знає все про цю справу.

— Ні, не знаю.

— Кібертекар? — сказав містер Фоґель із не характерним для себе веселим смішком. І, звертаючись до мене: — Чи правду кажуть, що нині молоді люди можуть закінчити школу, ногою не ступивши до бібліотеки?

— Звідки мені знати?

Музичний бібліотекар! Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб, не змінившись на обличчі (усередині в мене все переверталося), потиснути його простягнуту пітну англійську руку, «Привіт, я Еверетт, а ти, мабуть, Тео, я чув про тебе так багато, ля-ля-ля», — а я тим часом стояв у дверях, наче настромлений на багнет янкі, дивлячись на чужинця, який щойно мене порішив. Це був худий окатий шмаркач, невинний, банальний, нахабно веселий, одягнений у джинси й толстівку з каптуром, наче підліток, а його миттєва винувата усмішка примушувала мене біліти від люті, коли ми залишалися з ним удвох у вітальні.

Кожна мить їхнього візиту була для мене тортурами. Але якось я протримався. Та хоч я й намагався перебувати від них якнайдалі (я, звичайно, вмію майстерно вдавати, але бути чемним із ним мені було неймовірно важко; усе в ньому — його рожева шкіра, його нервовий сміх, волосся, яке стриміло крізь манжети його сорочки, — вселяло мені бажання накинутися на нього й повибивати його кінські англійські зуби; ото була б несподіванка, думав я, якби якийсь антиквар-очкарик відкрутив йому яйця й забрав їх у свою колекцію?). А проте хоч як я намагався, та не міг відірватися від Піппи, постійно крутився біля неї й ненавидів себе за це, таким болісно збудженим робила мене її присутність: її босі ступні, які я бачив під час сніданку, її голі ноги, її голос. Несподіваний зблиск її пахв, коли вона стягувала светр через голову. Агонія дотику її руки, коли вона брала мене за лікоть. «Привіт, мій любий! Привіт, рідний!» Вона тихо підкрадалася позад мене, затуляла мені очі долонями — сюрприз! Вона хотіла знати про мене все, все про те, що я роблю. Втискалася поруч мене на канапу королеви Анни — так що наші ноги торкались, о Боже! Що я читаю? Чи дозволю я їй зазирнути в мій айпод? Де я добув цей фантастичний годинник? Щоразу, коли вона мені всміхалася, Небо проникало мені в душу. А проте щоразу, коли я знаходив привід побути з нею на самоті, з’являвся він, туп, туп, туп, ідіотська усмішка, рука навколо її плечей усе руйнували. Розмова в сусідній кімнаті, вибух сміху. Про кого вони розмовляли, про мене? Він обіймав її руками за стан! Називав її Піпс! Єдиною приємною для мене хвилиною було, коли Попчик, який на старості почав дбати про неприступність своєї території, несподівано стрибнув і вкусив його за палець — «О Боже!» Гобі метнувся шукати спирт, Піппа розхвилювалась, Еверетт намагався зберегти спокій, але його опанував явний страх: собаки — це чудово! Я люблю їх! Але ми ніколи їх не мали, бо в мами була на них алергія. Він був «бідним родичем» (його фраза) її давньої шкільної подруги; мати-американка, численні діти, батько викладав якусь незрозумілу математичну чи то філософську ахінею в Кембриджі; як і вона, він вегетаріанець, можна сказати, майже веган; на мій жах з’ясувалося, що вони двоє винаймають одну квартиру! — і він, звичайно, спав із нею в одній кімнаті під час їхнього візиту, і так п’ять ночей; щоразу, коли він був там, я не спав, тремтячи від люті та смутку, з нашорошеними вухами дослухаючись до кожного шарудіння простирадл, кожного зітхання й кожного шепоту за сусідніми дверима.

А проте, махнувши на прощання рукою Гобі та Фоґелям — нехай вам щастить, — я похмуро відвернувся — чого я міг сподіватися? Мене розлючував, діймав до кісток її лагідний приязний тон, яким вона говорила зі мною про того «Еверетта», — «ні», чемно відповів я, коли вона запитала, чи я зустрічаюся з кимось, «не те щоб», хоч (і я цим похмуро, свідомо пишався) насправді я спав із двома різними дівчатами, жодна з яких не знала про другу. Одна з них мала бойфренда в іншому місті, а друга — нареченого, від якого стомилась, і коли лежала в ліжку зі мною, то блокувала його дзвінки. Обидві вродливі, а дівчина з рогатим нареченим була справжньою красунею — просто тобі копія юної Керол Ломбард[140], але до жодної з них я нічого не почував. Вони лише замінювали мені Піппу.

Мої почуття мене дратували. Сидіти «з розбитим серцем» (перші дурні слова, які, на жаль, спали мені на думку) було дурістю, сльозливістю й гідною зневаги слабкістю — ой, пхе-пхе, вона тепер у Лондоні, вона має іншого, то випий склянку вина, трахни Керол Ломбард і забудь про неї. Але думка про неї наповнювала мене таким нестерпним болем, що я не міг забути про неї, як не забувають про болючий зуб. Я думав про неї мимовільно, безнадійно, розпачливо. Протягом років думка про неї була першою, коли я прокидався зі сну, і останньою, яка пропливала крізь мій мозок, коли я засинав, а протягом дня вона приходила до мене нав’язливо, безцеремонно, завжди як болісний шок: котра година тепер у Лондоні? Я завжди додавав і віднімав, прикидав різницю в часі, постійно ліз у телефон, щоб визначити час і погоду в Лондоні, — 10:12 вечора, 53 градуси за Фаренгейтом і легкі опади, — стоячи на розі Ґрінвіч і Сьомої авеню біля забитої дошками лікарні Святого Вінсента, прямуючи до центру, щоб зустрітися зі своїм дилером, я думав про Піппу: де вона тепер? Їде в таксі, обідає, випиває з людьми, яких я не знаю, спить у ліжку, якого я ніколи не бачив? Я розпачливо хотів побачити фотографії її квартири, аби додати такі потрібні деталі до моїх фантазій, але соромився їх попросити. З болем у душі я думав про її простирадла, які вони є, я уявляв їх темними, казенного кольору, пом’ятими й невипраними, як то буває в студентському гнізді, уявляв її щоку, бліду, в ластовинні, на тлі темно-червоної або яскраво-червоної наволочки, уявляв, як англійський дощ барабанить по шибках її вікон. Її фото, що висіли в коридорі за дверима моєї спальні, — багато різних Піпп у різному віці — були для мене щоденною мукою, завжди несподіваною, завжди новою; та хоч я й намагався відвертати погляд, проте завжди наче помилково дивився туди, де вона була, де сміялася з жарту когось іншого або всміхалася комусь, та не мені, завжди завдаючи мені свіжого болю, удару, що пронизував мені серце.

І найдивовижніше, що я знав: більшість людей бачили її не такою, якою бачив я, — здебільшого вона здавалася їм трохи чудною зі своєю калічною ходою та дивною рудуватою блідістю. Невідомо з якої химерної причини я завжди переконував себе, що я єдиний чоловік у світі, спроможний її оцінити, — що вона була б шокована, зворушена, а може, навіть подивилася б на себе іншими очима, якби знала, якою вродливою здається вона мені. Але цього не сталося. Розлючений на себе, я зосереджував увагу на її вадах, умисне роздивлявся фотографії, де вона була зображена не в найприємнішому віці й у менш вигідних ракурсах — довгий ніс, запалі щоки, її очі (попри їхній дивовижний колір) здавалися голими через надто світлі вії, — невиразна, як Гекльберрі Фінн. Але для мене всі ці її риси здавалися такими ніжними й особливими, що доводили до розпачу. Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.