Розділ IX

Але так і не зателефонував. Через свою параною я не заводив сторінки у Фейсбуці й тому рідко знайомився з новинами, а проте не міг зрозуміти, як до мене не дійшла ця новина, — либонь, причина була в тому, що протягом останніх тижнів я був надто стурбований станом нашої крамниці й не міг думати ні про що інше. Не те щоб ми мали фінансові проблеми, ми, можна сказати, гребли гроші лопатою, так багато грошей, що Гобі, повіривши в те, що я його рятівник (він був на межі банкрутства), наполіг на тому, щоб зробити мене партнером, чого мені аж ніяк не хотілося, з огляду на обставини. Але мої зусилля переконати його відмовитися від свого наміру лише зміцнили його рішучість домогтися, щоб я мав частку в прибутках. Що енергійніше я відхиляв його пропозицію, то наполегливішим він ставав. З характерною для нього великодушністю він приписував мою стриманість «скромності», хоч мій справжній страх полягав у тому, що партнерство проллє офіційне світло на неофіційні оборудки, які здійснюються в крамниці, — оборудки, які вразили б бідолашного Гобі до підошов його черевиків, замовлених у фірмі Джона Лобба, якби він про них довідався. Але він про них не знав. Не знав про те, що я навмисне продав покупцеві підробку, покупець про це здогадався й улаштував скандал.

Я був не проти повернути клієнтові гроші — насправді єдиний для мене вихід був викупити проданий мною товар із невигодою для себе. У минулому такі трюки мені вдавалися. Я продавав дуже змінені або цілком реконструйовані меблі як оригінали; якщо за межами тьмяного світла крамниці Гобарта й Блеквела, удома, колекціонер помічав, що щось не так («Завжди бери з собою кишеньковий ліхтарик, — радив мені Гобі на початку нашої спільної діяльності, — недарма в стількох крамницях антикваріату підтримують таке тьмяне світло»), тоді я — шкодуючи, що товар виявився неякісним, але не відступаючи від свого твердження, що йдеться про оригінал, — галантно пропонував викупити його за ціну на десять відсотків вищу, аніж заплатив колекціонер, за умов і термінів звичайного продажу. Це виставляло мене у світлі порядного хлопця, що вірить у якість свого продукту й готовий на абсурдно великі поступки, щоб забезпечити щастя клієнта, і найчастіше клієнт м’якшав, вирішував зберегти мир і залишав покупку собі. Але в трьох або чотирьох випадках колекціонери погоджувалися на мою пропозицію. Проте такий колекціонер не розумів, що підробка, переходячи з його володіння в моє за ціну, яка свідчила про її нібито високу вартість, відразу забезпечувала себе поважним походженням. Коли вона знов опинялася в моїх руках, я мав папери, які свідчили, що вона була частиною такої-то знаменитої колекції. Попри додаткову ціну, яку я платив містерові Такому-То (здебільшого акторові або дизайнеру одягу, для якого колекціонування було хобі, але він не був колекціонером-професіоналом), я міг обернутися й знову продати свій експонат, іноді вдвічі дорожче, аніж викупив, якому-небудь лохові з Волл-стріт, котрий не вмів відрізнити чіппендейлу від Етана Аллена, але був зачарований «офіційними документами», які доводили, що секретер Дункана Файфа або якийсь інший експонат надійшов із колекції містера Такого-То, відомого філантропа / дизайнера інтер’єрів / провідної зірки Бродвею — потрібне вписати.

І досі така тактика в мене спрацьовувала. Але тепер містер Такий-То — у цьому випадку відомий гомик із Верхнього Іст-Сайду на ім’я Лусіус Рів — не заковтнув наживку. Та найбільше мене турбувало те, що він, схоже, думав: а) його надурили навмисне (і тут він мав рацію); б) у цьому обмані брав участь Гобі, він, власне, був хрещеним батьком цієї афери (і тут він рації не мав). Коли я спробував урятувати ситуацію, узявши всю провину на себе, — кахи, кахи, сер, повірте, я просто не зрозумів Гобі, я ж новачок у цьому бізнесі, і, сподіваюся, ви не станете звинувачувати мене, адже робота, яку він виконує, настільки складна й настільки високої якості, що певні непорозуміння іноді можливі, хіба ви не згодні, містере Рів (називайте мене Лусіус), проте добре вдягнений чоловік непевного віку й непевних занять був невблаганним.

— То ви не заперечуєте, що проданий мені товар виготовив Джеймс Гобарт? — сказав він у Гарвардському клубі на обіді, який коштував мені стільки нервів, злегка відхилившись на стільці й водячи пальцем по краєчку склянки з содовою.

— Послухайте…

Я зрозумів, що припустився тактичної помилки, зустрівшись із ним на його території, там, де він знав офіціантів, писав замовлення на папері, а я не міг зіграти роль гостинного господаря й пропонувати йому покуштувати те або те.

— І ви не заперечуєте, що він узяв окрасу у вигляді різьбленого фенікса роботи Томаса Аффлека, я думаю, що це все-таки Аффлек, принаймні один із філадельфійських майстрів, і приладнав її на кришку старовинного, але більш нічим не прикметного подвійного комода того самого періоду? Ми ж бо говоримо про той самий експонат?

— Будь ласка, якщо ви тільки дозволите мені… — Ми сиділи за столом біля вікна, сонце світило мені у вічі, я спітнів і почувався геть погано.

— У такому разі як ви можете стверджувати, що обман був неумисним? З його боку і з вашого?

— Розумієте… — офіціант стовбичив поруч, і я хотів, щоб він пішов, — помилка тут моя. Як я вже сказав. І я пропоную викупити у вас експонат назад із преміальною доплатою, тому не зовсім розумію, чого ви ще від мене хочете.

Та попри свій холодний тон я перебував у стані гострої тривоги, тривоги, яка анітрохи не полегшувалася тим фактом, що минуло вже дванадцять днів, а Лусіус Рів досі не поклав на свій рахунок гроші, які я йому надіслав, — я заходив до банку перед тим, як наштовхнувся на Платта.

Я не знав, чого хоче від мене Лусіус Рів. Гобі виготовляв ці стулені з різних деталей і кардинально змінені меблі («підробнички», як він їх називав) протягом усього свого робочого життя. Склад у Бруклінському порту був цілком завалений меблями з ярличками тридцятирічної давності або й більше. Коли вперше я поїхав туди сам-один і по-справжньому роззирнувся навколо, я був приголомшений, наштовхнувшись на справжні «гепплвайти», на справжні «шератони», на печеру Алі-Баби, напхом напхану дорогоцінностями.

— О Господи, ні, звичайно, — сказав Гобі тріскучим голосом по мобільному телефону, склад був наче бункер, непроникний для телефонних дзвінків, я вийшов із будинку, щоб додзвонитися до нього, і стояв на майданчику доку під вітром, затуляючи одне вухо пальцем. — Повір мені, якби це були справжні оригінали, я давно зв’язався б із відділом американських меблів у «Крістіз»…

Я захоплювався підробничками Гобі протягом років і навіть допомагав йому виготовити деякі з них, але тільки коли я пережив шок, одурений цими раніше не баченими меблями, в мене виникла божевільна думка. Нерідко до нашої крамниці потрапляли музейні предмети меблів у надто пошкодженому стані, такі розламані, що врятувати їх було годі. Для Гобі, який тужив над цими елегантними старовинними рештками, так ніби це ненагодовані діти або погано доглянуті коти, було обов’язком урятувати все, що він міг (двійко фіалів тут, кілька гарно вигнутих ніжок там), а потім завдяки своєму столярному таланту об’єднати їх у чудових юних Франкенштейнів, що в деяких випадках були цілком фантастичними, а в деяких — моделями, які так точно відтворювали період, що їх годі було відрізнити від справжніх речей.

Кислоти, фарба, ґрунт для позолоти й сажа, віск, бруд і пилюка. Старі цвяхи, що поіржавіли від солоної води. Азотна кислота на молодому горісі. Полозки шухляд він зношував наждачним папером; полежавши кілька тижнів під геліолампою, нове дерево старіло на сотню років. З п’яти покалічених обідніх гепплвайтівських стільців він був спроможний виготовити солідний і цілком автентичний на вигляд комплект із восьми предметів, розламавши оригінали, скопіювавши їхні деталі (використовуючи дерево, врятоване з інших пошкоджених меблів того періоду) і збираючи їх почасти з решток оригіналу, а почасти з нових елементів. («Ніжка стільця, — казав він, проводячи по ній пальцем униз, — зазвичай ніжки знизу зношені й посічені, навіть якщо використовуєш старе дерево, треба провести ланцюгом по щойно виструганих ніжках, якщо хочеш, щоб вони відповідали оригіналу… дуже, дуже легенько, я не кажу, що треба лупцювати по них з усієї сили… потерти їх треба по-різному, передні ніжки трохи більш зазубрені, аніж задні, розумієш?») Я бачив, як він складав із геть розламаного буфета XVIII століття стіл, який міг бути виготовлений руками самого Дункана Файфа. («Годиться?» — питав Гобі, стривожено відступаючи назад, здається, не зовсім розуміючи, яке диво він сотворив.) Або — як було з високим чіппендейлівським комодом Лусіуса Ріва — звичайні дерев’яні меблі могли в його руках додаванням орнаменту, врятованого від великої давньої руїни того самого періоду, стати такими, що їх було годі відрізнити від справжнього шедевру.

Більш практична або менш совісна людина отримувала б велику вигоду з такого вміння і спорудила б собі цілий статок (або, як дотепно висловлювався Гриша, такий чоловік «дер би жорсткіше, аніж деруть шльондру за п’ять штук»). Та, наскільки я знав, думка продавати підробнички як оригінали чи взагалі продавати їх ніколи не навідувала Гобі; цілковита відсутність у нього інтересу до того, як ідуть справи в крамниці, давала мені значну свободу в справі добування грошей та сплачування рахунків. Завдяки одній канапі «Шератон» та набору стільців з ажурними спинками, які я продав за розцінками «Ізраеля Сека» довірливій каліфорнійці, молодій дружині інвестиційного банкіра, я сплатив сотні тисяч податкової заборгованості за дім. За ще один комплект для їдальні та кушетку «Шератон», що їх я продав заміському покупцеві, який мусив би бути проникливішим, але був засліплений високим авторитетом Гобі та Велті як бізнесменів, я зміг витягти крамницю з боргів.

— Це для нього дуже зручно, — люб’язно промовив Лусіус Рів, — що він залишив усі бізнесові моменти в крамниці на вас. Він має майстерню, де виготовляє всі ці підробки, але вмиває руки й надає вам цілковиту свободу дій, коли їх треба продати.

— Я зробив вам пропозицію. Я не маю наміру сидіти з вами й вислуховувати все це.

— Чому ж тоді ви досі сидите?

Я анітрохи не сумнівався, Гобі вкрай здивувався б, якби довідався, що я продаю його «підробнички» як оригінали. По-перше, багато з його найцікавіших творчих зусиль рясніли дрібними неточностями, такими собі майже жартами, і він далеко не завжди був таким самим старанним до своїх матеріалів, як той, хто виготовляє умисні підробки. Але я примудрявся легко обманювати навіть найдосвідченіших покупців, якщо продавав товар на двадцять відсотків дешевше за його реальну ціну. Люди полюбляють вважати, що вони здійснили вигідну оборудку. У чотирьох випадках із п’яти вони схильні дивитися повз те, чого не хочуть бачити. Я знав, як привернути увагу людей до рідкісних властивостей товару, демонстрував їм ручним способом обрізаний шпон, майстерно нанесену патину, шляхетні шрами, я водив пальцем по елегантних вигинах (які сам Гобарт називав лініями краси), щоб відвернути погляд від перероблених частин спинки, де в сильному світлі покупець міг помітити розбіжність зернистості. Я уникав показувати клієнтам дно меблів, тоді як Гобі відразу кидався це робити, — прагнучи поділитися з покупцем своїми знаннями, як правило, на шкоду собі. Але на той випадок, якби хтось захотів туди подивитись, я дбав про те, щоб підлога навколо експоната була дуже, дуже брудною і щоб кишеньковий ліхтарик, яким я присвічував, світив дуже й дуже слабко. У Нью-Йорку було чимало людей із грішми й багато декораторів, підштовхуваних часом, які, коли покажеш фотографію речі, схожої на потрібну їм, в аукціонному каталозі, з радістю були готові її купити, як їм здавалося, досить дешево, а надто якщо гроші, котрі вони витрачали, належали не їм. Ще одним трюком, розрахованим на те, щоб одурити досвідченішого покупця, було запхати експонат десь у куток крамниці, обсипати його пилюкою з пилососа (моментальна старовина!) й дозволити доскіпливому покупцеві розкопати його самому — погляньте, у цьому смітті справжня канапа «Шератон»! В обмані цього ґатунку, який давав мені неабияку втіху, весь фокус був у тому, щоб прикинутися безмовним, здаватися знудженим, не відриватися від своєї книжки, поводитися так, ніби я не знаю, що в мене є, і створювати в них враження, що вони обманюють мене. Навіть якщо їхні руки тремтіли від збудження, навіть коли вони вдавали, ніби не квапляться, хоч насправді бігли до банку, щоб зняти там чималу суму. Якщо покупець був значною особою або мав тісні зв’язки з Гобі, я міг завжди заявити, що експонат не продається. Коротке й сухе «не продається» було також дуже зручною фразою в розмові з незнайомим клієнтом, бо вона не тільки більше спонукала того покупця, якого я розшукував, зробити покупку за готівку і якомога скоріше, а й давала мені підстави скасувати оборудку, коли щось піде не так. Гобі міг піднятися нагору в незручну хвилину, і саме це було головним «не так». Місіс Дефріз могла зазирнути до крамниці, коли я її там не чекав, й одного разу зазирнула — й мені довелося скасувати покупку, яку було вже майже укладено, на превелике невдоволення дружини кінорежисера, що стомилася чекати й пішла геть, більше ніколи не повернувшись. Без ультрафіолетового проміння та лабораторного аналізу більша частина підробок Гобі була невидима для неозброєного ока; і хоча до нього приходили чимало серйозних колекціонерів, серед них було також багато людей, які, наприклад, не знали, що не існувало такої речі, як похиле люстро королеви Анни. І навіть якщо хтось із них мав досить розуму, щоб виявити невідповідність стилю різьблення або тип дерева, анахронічний для майстра або періоду, мені вдавалося раз або двічі одурити навіть таких. Мовляв, ці меблі було виготовлено для спеціального замовника, а тому, якщо говорити всерйоз, вони коштують набагато дорожче, аніж меблі звичайні.