Розділ IX

— Отже, бувай. Радий, що ми зустрілися, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку. — Телефонуй.

— Щодо вечері? О так. Ми зазвичай вечеряємо вдома, коли все гаразд. Мама не дуже любить кудись виходити. — Він засунув руки в кишені куртки. Потім — як грім серед ясного неба: — Останнім часом я часто бачив твого давнього приятеля Кейбла. Набагато частіше, ніж мені хочеться, власне кажучи. Йому буде цікаво знати, що я зустрів тебе.

— Тома Кейбла? — Я недовірливо засміявся, хоч мені було зовсім не смішно. Погана давня згадка про те, як нас обох виключили зі школи і як він порвав зі мною всі зв’язки, коли моя мати загинула, була неприємною. — Ти з ним контактуєш? — запитав я, коли Платт нічого не відповів. — Я не згадував про Тома вже багато років.

Платт самовдоволено всміхнувся.

— Мушу зізнатись, у ті дні я думав, що ніхто не зможе заприятелювати з таким занудою, як Енді, — сказав він спокійним голосом, прихилившись до одвірка. — Не те щоб я мав щось проти. Бог бачить, Енді потребував, аби хтось струснув його чи обкурив.

Ендосперм. Енурезник. Однояйчик. Прищавий. Губка-Боб-Штани-В-Лайні.

— Ні? — запитав Платт, витлумачивши мій порожній погляд як заперечення. — А я думав, ти долучився до цього. Кейбл, безперечно, був одним із найбільших планокурів у ті дні.

— Це, мабуть, уже після того, як я звідси виїхав.

— Може. — Платт подивився на мене поглядом, який не скажу що мені сподобався. — Мама, безперечно, думала, що у твоєму роті й масло не розтане, але я знав, що ти приятелюєш із Кейблом. А Кейбл був малим злодієм. — Він засміявся гострим сміхом, який нагадав мені колишнього брутального Платта. — Я сказав Кітсі й Тодді, щоб вони замикали свої кімнати, коли ти в нас оселився, щоб ти нічого не вкрав.

— Так ось у чім була справа? — Я не думав про інцидент зі скарбничкою багато років.

— Але я хочу сказати, що Кейбл… — Він подивився в стелю. — Розумієш, я зустрічався з Томовою сестрою Джої, ох то ж була й штучка, хай мене простить Пекло.

— Тут ти маєш рацію. — Я добре пам’ятав Джої Кейбл — цицькату апетитну шістнадцятирічну дівку, що крутилася навколо дванадцятирічного мене в коридорі будинку в Гемптоні в коротенькій футболці та чорних стрінгах.

— Стерва Джо! А яка в неї була дупа! Пам’таєш, як вона розгулювала голяка біля джакузі? Ну гаразд, повернімося до Кейбла. У Гемптоні, у татовому клубі, його спіймали, коли він нишпорив у шухлядах у чоловічій роздягальні, а йому було тоді не більш як років дванадцять-тринадцять. Це теж було після того як ти поїхав, так?

— Думаю, що так.

— Таке сталося в кількох клубах. Під час великих турнірів він залазив у роздягальні й крав усе, що потрапляло йому під руку. Потім — мабуть, тоді він уже навчався в коледжі — де ж це, в біса, було, може, в Мейдстоуні, — одне слово, Кейбл прилаштувався на літню роботу в одному з клубів, допомагаючи в барі й відвозячи додому старих людей, які надто багато випили, щоб вести машину. Товариський хлопець, добрий балакун — ну та ти ж його знаєш. Він розважав дідів, розмовляючи про їхні воєнні пригоди й таке інше. Припалював їм сигарети, сміявся з їхніх жартів. Він також проводжав їх до дверей їхніх помешкань, а наступного дня вони не знаходили своїх гаманців.

— Я не бачив його багато років, — коротко відповів я. Мені не подобався тон, яким заговорив Платт. — А що він робить тепер, власне кажучи?

— А що він може робити? Свої колишні трюки. До речі, він вряди-годи зустрічається з моєю сестрою, і я хотів би покласти цьому край, якби міг. Одне слово, — сказав він, трохи змінивши тон, — я тут стою й тебе затримую. Я не дочекаюся, коли зможу розповісти Кітсі й Тодді, що зустрів тебе, — а надто Тодді. Ти справив на нього велике враження — він про тебе постійно згадує. Тод буде в місті наступного вікенду, і я знаю, він захоче побачитися з тобою.

Я не став брати таксі й пішов пішки, щоб у голові проясніло. Був ясний і вологий весняний день, грозові хмари були перемежовані смугами світла, офісні працівники штовхалися на переходах, але весна в Нью-Йорку тепер завжди була для мене отруєна спогадом про смерть матері, який напливав на мене разом із пахощами нарцисів, розпуклими бруньками на деревах і бризками крові, витончене поєднання галюцинацій і жаху («Чудасія та й годі!» — сказала б Ксандра). А коли сьогодні я почув про смерть Енді, то хтось наче перемкнув рентгенівські промені й перетворив усе на фотографічний негатив, так що навіть із нарцисами, людьми, які вигулювали собак, і копами-регулювальниками, які свистіли на перехрестях, я нічого не бачив навколо себе, крім смерті: хідники були запруджені мерцями, трупи вивалювалися з автобусів і поспішали додому зі служби, через сто років нічого від них не залишиться, крім зубних пломб і кардіостимуляторів, ще, можливо, кількох уламків кістки та клаптів одягу.

У мене не вкладалося в голові, що так могло статися. Я мільйон разів думав зателефонувати Енді, але не робив цього, тому що мені було соромно. Це правда, я не підтримував зв’язку зі своїми колишніми однокашниками, але вряди-годи випадково зустрічав когось із них, а одна наша однокласниця, Мартина Ліхтблау (з якою рік тому я мав короткий такий собі роман, тричі трахнулися на розкладному ліжку), розповіла мені, що Енді тепер у Массачусетсі, ти ще з ним підтримуєш зв’язок, о так, він такий же схиблений, але тепер уміє це особливо підкреслювати, виставляє себе екзотичним ретро — окуляри з товстенними скельцями, вельветові штани помаранчевого кольору і стрижка, схожа на шолом Дарта Вейдера.

«Оце так Енді», — подумав я з ніжністю, потягшись через голе плече Мартини по одну з її сигарет. Я тоді подумав, як було б добре побачитися з ним, — погано, що він не в Нью-Йорку, — можливо, я зателефоную йому, коли на вакації він приїде додому.