Розділ IX

— О, та це ж моя мрія! Антикваріат! — Вона зітхнула. — Ти ж бо знаєш, як я люблю старі речі. Я хотіла б, щоб і мої діти виявляли до них інтерес. Я завжди сподівалася, що бодай одне з них такий інтерес виявить.

— Ти ж іще маєш Кітсі, — сказав Платт.

— Диво та й годі, — провадила місіс Барбур, так ніби вона його не почула. — Жодне з моїх дітей не має художньої жилки. Хіба це не надзвичайно? Маленькі філістери, усі четверо.

— Ет, облиште, — сказав я таким грайливим тоном, яким тільки міг. — Я пам’ятаю Тодді й Кітсі з їхніми фортепіанними уроками. Й Енді з його грою на скрипці за Судзукі.

Вона зробила вибачливий жест.

— О, ти знаєш, що я маю на увазі. Ніхто з моїх дітей не наділений візуальним відчуттям. Вони не вміють ані картину по-справжньому оцінити, ані інтер’єр, ані хай там що. Тоді як, — вона знову взяла мене за руку, — коли ти був дитиною, я не раз заставала тебе в коридорі, де ти роздивлявся мої картини. Ти відразу підходив до найкращих. До пейзажу Фредеріка Черча, до мого Фіца Генрі Лейна, до Рафаеля Піла або до Джона Сінглтона Коплі — пам’ятаєш його овальний маленький портретик дівчинки в капелюшку?

— То була картина Коплі?

— Атож. І я бачила тебе щойно біля маленької картини Рембрандта.

— То це таки Рембрандт?

— Так. Лише один у мене, «Омиття ніг». Усі інші картини належать його учням. Мої власні діти прожили все своє життя серед цих картин і ніколи не виявляли до них ані найменшого інтересу, так, Платте?

— Я схильний думати, що дехто з нас виявив здібності в чомусь іншому.

Я кахикнув.

— Ви знаєте, я сьогодні зайшов сюди лише привітатися, — сказав я. — Для мене справжня радість побачитися з вами — з вами обома. — Я обернувся, щоб охопити й Платта радістю зустрічі. — Я хотів би, щоб це сталося за ліпших обставин.

— Ти не хочеш повечеряти з нами?

— Пробачте мені, — сказав я, відчувши, що мене заганяють у глухий кут. — Я не можу сьогодні ввечері. Але я з радістю забіг сюди на хвилину, щоб побачитися з вами.

— То ти ще прийдеш до нас на вечерю? Або на обід? Або чогось випити? — Вона засміялась. — Або з будь-якої причини?

— На вечерю неодмінно прийду.

Вона підставила мені щоку для поцілунку, чого ніколи не робила, коли я був малим, навіть для власних дітей.

— Як приємно бачити тебе знову тут, — сказала вона, взявши мене за руку й притиснувши її до своєї щоки. — Як у добрі старі часи.

Біля дверей Платт потиснув мені руку в якийсь дивний спосіб — чи то як один член бандитської зграї іншому, чи то як член якогось братства, чи, може, так вітаються глухонімі, і я не знав, як мені реагувати. Я збентежено забрав у нього руку і, не знаючи, що робити далі, стукнувся з ним кулаками, почуваючись йолопом.