Розділ IX

— Справді. Таке собі крихітне створіння з писклявим голосом і сумочкою у формі опудала якогось звіряти. О, так, я з нею зустрічалася, — сказала вона, піднявши брову. — Ми їли сандвічі в барі «П’єр», а Енді був перекладачем. Вона була, звичайно, на похороні, ця дівчина на ім’я Міяко. Зовсім інша культура, звісно, але правду кажуть, що японці — народ дуже стриманий.

Мала собачка Клементина залізла на плече місіс Барбур і прилаштувалася навколо її шиї як хутряний комір.

— Зізнаюся тобі, я хочу придбати ще одного песика, — сказала вона, піднявши руку, щоб її погладити. — Як ти вважаєш?

— Не знаю, — сказав я, спантеличений.

Було вкрай нехарактерно для місіс Барбур запитувати чиюсь думку нехай там про що, а тим паче в мене.

— Маю визнати, ці двоє стали для мене великою втіхою. Моя давня подруга, Марія Мерседес де ла Перейра, принесла мені їх через тиждень після похорону, цілком несподівано для мене, двох цуценят у кошику зі стрічками, і, чесно кажучи, спочатку я не була певна, але тепер думаю, що ніколи не одержувала більш приємного подарунка. Ми ніколи не заводили собак через Енді. Він був таким жахливим алергіком. Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Повернувся Платт — усе ще у своєму твідовому єгерському костюмі з відвислими кишенями для вбитих птахів і порожніх гільз. Він підтягнув до нас крісло.

— То як ти, мамо? — запитав він, кусаючи нижню губу.

— А ти, Платанчику? — Напружена мовчанка. — Усе гаразд на службі?

— Усе чудово. — Він кивнув головою, ніби хотів переконати в цьому сам себе. — Я справді був дуже заклопотаний.

— Я рада це чути.

— Нові книжки. Одна про Віденський конгрес.

— Ще одна? — Вона обернулася до мене. — А ти, Тео?

— Вибачте?

Я роздивлявся пластинку зі слонової кістки (китобійний корабель), врізану в кришку її кошика для плетіння, і думав про бідолашного Енді: чорна вода, сіль у його горлі, нудота й судоми. Весь жах і вся жорстокість смерті в найбільш ненависній йому стихії. «Проблема в тому, що я ненавиджу яхти».

— Розкажи мені, чим ти тепер займаєшся?

— Торгую антикваріатом. Переважно американськими меблями.

— Та ти що! — у захваті вигукнула вона. — Як чудово!

— Атож, моя крамниця у Вілліджі, і я займаюся там торгівлею. Мій партнер — я досі не звик користуватися цим терміном, — мій партнер у бізнесі, Джеймс Гобарт, працює по дереву й робить реставрації. Ви якось маєте нас навідати.