Розділ дев’ятий Принц-деспот

Максиміліан витяг із сумки книгу-перевертня. У мене від серця відлягло, коли я побачила, що червона нитка не поблідла — навпаки, начебто налилася світлом і на дотик здавалася теплою. Ось тільки куди вона веде? Ми з Максиміліаном хвилин із десять блукали, мов у лабіринті, перебираючи руками червону ниточку, розплутуючи вузли й прокладаючи їй шлях серед густих мереж, але найбільшого вузла біля входу в кімнату розплутати не змогли. Нитка згубилася у волохатому килимі.

— Дай мені подивитися, — я взяла книгу в Максиміліана.

Томик сам розкрився на закладеній сторінці. Я відсунула закладку, вдивляючись у зображення Зшивача, й раптом мене вдарило немовби струмом: усі нитки, що обплутували книжку, й сама яскрава червона нитка були зав’язані на аркушику, на цій «закладці», а не на книзі!

— Максе! Дивися!

— Виходимо, — кинув він уривчасто.

Наші долоні зіткнулися. Руки в Максиміліана ледь помітно тремтіли:

— Усе має виворіт… Але виворіт — тільки один бік…

Як і минулого разу, мені схотілося зітхнути з полегшенням, коли ми перейшли з вивороту на лице світу. За вікном дедалі нижче схилялося сонце, принц-деспот лежав без руху, в замку гуркотіли чоботи, перегукувалися голоси й тривало своє, очевидячки не мирне життя.

— Це записка, — Максиміліан підніс аркушик до очей. — Ну-бо, присвіти.

У кімнаті було ще доволі світло, та я зрозуміла, що він має на увазі. Піднесла до паперу навершя посоха; у зеленавому світлі на напівпрозорому тонкому аркуші проступили слова, виведені рукою з нахилом ліворуч: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану».

Ні підпису. Ні дати. Максиміліан понюхав записку, жадібно ворушачи ніздрями:

— Нема чаклунства. Немає отрути. Парфумів теж нема чи вивітрилося. Записка давня, зважаючи на те, як вилиняло чорнило…

— Це доказ! — вигукнула я в захваті. — Це перша серйозна зачіпка, вона приведе нас до Оберона!

— Ти думаєш?

— Ти ж бачив ці нитки! Записка прямо пов’язана зі зникненням його величності, ми повинні знайти людину, що її написала! Це жінка…

Я затнулася. Некромант зацікавився:

— Чому саме жінка?

— Почерк жіночий. Крім того… уявляєш, щоб чоловік написав таке? Королю?

— «Ви нічого мені не винні, — повільно повторив Максиміліан. — Завтра я й думати перестану». Схоже, твоя правда.

— І Оберон зберігав цю записку стільки років! — я хвилювалася, відчуваючи, як пашіють щоки. — Тут якась таємниця, і з нею пов’язано все, що трапилося потім!