Розділ сьомий Алхімік

Письменник невпевнено посміхнувся:

— Це жарт?

— Ні.

Його посмішка застигла. Він знову заходився терти обличчя, начебто бажаючи зняти його, як маску:

— Так не буває, добродії. Я не хочу припускати, що ви свідомо мене дурите…

З кожною хвилиною він здавався дедалі жалюгіднішим. У нього навіть губи тремтіли.

— Ми були на вивороті світу, — похмуро повідомив Максиміліан. — Головна нитка, від якої тягнуться всі вузли, пов’язана з цією книгою.

Він витрусив на долоню зо двоє нових зерняток. Письменник помотав головою:

— Я вже розповів вам усе, що міг… Запитаєте, що я знаю про зникнення його величності — я відповім: «Нічого». Я був колись непоганим ученим, складав зілля… Але я не маг і не провидець.

— А порадити могли б? — запитала я несподівано для себе. Максиміліан поморщився.

— Порадити? — він глянув на мене з дивним блиском у очах. — Порадити… Що саме, магу дороги?

— Як знайти Оберона? Де його шукати? Як дізнатися, що з ним трапилось?

— Порадити, — повторив він утретє, начебто в цьому слові звучала нечутна для нас музика. — Що ж, давайте міркувати. Оберон — найбільший король із усіх, що будь-коли жили в населених світах… Хто міг здолати його? Серед магів йому рівних нема…

— Як щодо Туманної Бабери? — невпевнено припустила я. — Тобто Королеви Туману?

— А, — письменник потер м’які долоні, — це демонічна істота, що живе між світів і прагне все суще звести до туману над прірвою… Вона має владу, поки Королівство в дорозі, чи ж тобі не знати цього, магу дороги. Але вона хила проти короля в його Королівстві… Принаймні так вважалося дотепер.

Муха нарешті відшукала кватирку й вилетіла назовні. Й дарма — надворі, здається, нависла гроза.

— Дозвольте глянути? — пробурмотів господар.

З улесливою посмішкою він узяв книгу в Максиміліана, котрий віддав її не без вагань, і почав переглядати сторінку за сторінкою, не пропускаючи нічого.

— Виходить, ви вийшли на виворіт, — здавалося, тепер надувний чоловічок почувався впевненіше. — Це не кожному магові до снаги… Виворіт — небезпечне місце, ой, небезпечне… Але правильно, правильно. Те, про що забули, не існує. Тільки на вивороті знайдуться сліди… Якщо їх ще не встигли замести.

Від цих його слів у мене мороз пробіг поза шкірою. А він перегортав собі й далі, примовляючи: