Розділ сьомий Алхімік

Письменник жадібно потягся до пластикової пляшки. Максиміліан стримав мою руку:

— По кілька ковточків. Після кожного зернятка.

— Дай людині напитися! — вибухнула я. Вивільнилася й налила письменникові повну чашку.

— Спасибі, добра дівчинко, — захлинаючись, письменник випив усе до дна й втиснувся в спинку дивана. — Будь ласка, принеси ще… Там, на підвіконні.

Я вийшла — і майже відразу почула грюкіт. Бігцем повернулася в кімнату; важкий стілець валявся на боці, Максиміліан і письменник зчепилися на підлозі намертво. Власник помешкання був м’який з вигляду, але важкий насправді, й тепер отямився від першого потрясіння та наліг на Максиміліана люто й безжально. Він збив його на підлогу, кинувся в куток, куди відлетіла торбинка з насінням правди, але Максиміліан, лежачи, примудрився підсікти супротивника, й письменник завалився, немов будиночок із карт. Максиміліан наліг згори, але письменник цього разу виявився дужчим, підім’яв некроманта, схопив за білі патли й ударив потилицею об підлогу. Я обімліла від такої жорстокості, схопила велику порцелянову вазу зі столу та розтовкла її об письменникову потилицю.

За хвилину господаря знову помістили на дивані. Весь облитий водою, він тримався за гулю на потилиці й дивився на мене люто. Скалки від вази розсипалися по кімнаті, ніби фрагменти мудрої мозкокрутки.

Хтось із сусідів постукав у батарею.

— Міліцію викличуть, — із тихою зловтіхою сказав письменник.

Максиміліан підняв з підлоги торбинку з насінням правди. Дбайливо зібрав розсипані кольорові кульки.

— Насінинки діють у всіх світах однаково, — сказав, потираючи голову. — Доведеться вам, Олексію Вікторовичу, ковтати їх не запиваючи.

Насінинки правди діють дуже просто. Хто проковтнув одну, повинен відповісти чесно на одне запитання. Кожен. Не можна збрехати або промовчати — тобі ж буде гірше. Що діється з брехуном, навіть і думати не хочеться.

Насіння, звичайно, в чомусь корисна річ. Але дуже бридка. Я без жодної втіхи спостерігала, як некромант завершує приготування.

Письменник впокорився з долею. Тільки попросив принести ще води, і я це зробила, хоч Максиміліан і сичав. Тепер господар сидів на дивані, стискаючи кухля в тремтячій руці, та запивав ковтком води зернятка, що одне за одним подавав йому Максиміліан.

— Хто ви такий?

— Алхімік. Учений. Провісник.

— Чому ви пішли з Королівства?

— Я був засуджений. Оберон дозволив мені почати життя спочатку — в іншому світі…

— За що ви були… е-е-е! Не ховати за щокою, ковтати! Отак… За що вас засудили?

Очі в надувного чоловічка полізли на лоба:

— Благаю, інше запитання!