Розділ шостий Обірвані нитки

Принцеса продовжила свою справу — чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!»

— Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза?

— Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей…

— Я нікому не служу, — глухо пророкотів Уйма. — Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського…

Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, — але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала.

— Ти будеш битися, магу дороги? — запитав він нарешті.

— Неодмінно, — сказала я стомлено. — А тепер вибач — я піду.

Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача.

Поруч стояли ополченці — і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина.

Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько.

Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене…

Замість цього я запитала голосно:

— Ви пам’ятаєте Оберона?

Хтось не розчув. Хтось повернув голову:

— Ого, маг дороги…

— Привіт, дівчиську!

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

— Кого?

— Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном…

— Випий із нами, магу!