Розділ шостий Обірвані нитки

— Доброго ранку, принце.

Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків.

— Ваша високосте, — я дивилася принцові у вічі, — принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

— Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

— Пробачте, — сказала я. — Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим, поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж вона ніколи, за жодних умов не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається.

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

— Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось зв’язане… Щось важливе.

— Ви знайшли дивний час, щоб удосконалювати знання, — принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. — Це здохла книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу», дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю мізерію?

— У кабінеті Оберона, — вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона ледь насупилася; на коротку мить мені здалося, що от зараз, зараз вона згадає…

Ельвіра вдала, що недочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

— Оберон — це щось із історії?

Я мало не заплакала.

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька — й у такій неймовірній кількості. Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. Він же не зносив Уйму, і, як на мене, дотепер його боявся.

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, піки, вила. Намети з різнобарвних шкір стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язав голову жіночою шовковою сорочкою, хто натяг на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла — і відчувала на собі негарні, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, сало капало у вогонь, і краплі його згоряли на льоту. На мене мружилися оченята, що втопали в бородах — багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем.

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися — щоб відразу, за моєю спиною, нервово проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей недобре. Але Оберона тепер забуто — хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?