Розділ шостий Обірвані нитки

— Ти раніше бував на вивороті?

— Ні, — знехотя зізнався Максиміліан. — Щоб туди ввійти, треба в комусь відбиватися.

— І щоб вибратися?

— Обов’язково.

— А можна вийти на виворіт — і не зуміти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

— Там люди принца-деспота.

— На вивороті?

— На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнуться на гнилій сливі та шию звернути.

— Тьмяно, сіро й заплутано, — я зіщулилась. — Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець тепер гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті — і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

— Це книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Я бачив одну таку, давно-давно, в свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

— Яка гидота, — сказала я.

— Ну, звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

— Люди зберігають дорогі їм речі.

— Авжеж, — він кисло поморщився. — «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол Храму — Музею горів на сонці; вже ж стільки там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

— Все не так погано, — я намагалася не втрачати оптимізму. — Тепер у нас є нитка.

— Ага, — Максиміліан поморщився ще кисліше. — Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би, що справу зроблено.

Я скосила око на некроманта. Він криво посміхався.