Розділ шостий Обірвані нитки

— Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

— Гарольде…

— Що?

— Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

— Годі. Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант — чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

— Усе має виворіт…

Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося.

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві — ходячі мерці…

— Виходимо, — кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда — й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина…

— Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

— Ваша високосте, — я вклонилася.

— Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся: