Розділ сімнадцятий Ім’ям Оберона

У мене паморочилася голова.

— Скажіть мені, ви… Оберон повернувся?!

Гарольд кивком показав на юрбу збуджених солдатів, які збилися в купу.

Вижили майже всі — стражники, ополченці, колишні найманці принца-деспота, навіть поранених було небагато. Вони забули й про битву, хапаючи тепер один одного за рукави, говорили пошепки та майже кричали, до мене долинали уривки фраз: «Оберон… король… та як таке могло… а сам же! Чув щось… чаклунство… Оберон…»

— Треба летіти, Ліно, — швидко сказав Гарольд. — Що б там не сталося…

Я дивилася на гори. Туди, де станув білий промінь. У тому напрямку, де був замок.

— Гарольде… Якщо це… якась помилка, я просто, ну… не переживу.

— Летімо.

Я вагалася.

— Ти боїшся?

— Я боюся, що це не він.

— Ліно, Сарана валить зараз прямо на замок! Без нас там…

— Летіть, — тихо сказав некромант.

— А ти?!

Максиміліан відвернув погляд:

— Якщо ти боїшся, що це не він… Я боюся, що це саме він і є. Та й по всьому.

Гарольд був як мішок із камінням, прив’язаний до моїх ніг.

Його рана давалася взнаки. Він мужньо тримався, але земля притягала, а в мене не було сили, щоб волікти такий тягар. Нарешті, ми приземлилися біля самих гір, на рівнині, де зовсім недавно стояла Сарана.

Здавалося, тут проїхав величезний асфальтовий каток. Невисокі пагорби зрівнялися з землею, а високі зробилися помітно нижчими. Земля була вкрита хрустким шаром крупного піску, перемелених костей і друзок — ні травинки, ні кущика, тільки хрускіт під ногами та парують гори вугілля. Подекуди валялися здохлі стоноги. Дуже не хотілося залишатися тут, але Гарольд не міг летіти далі.

— Нам би коней…