Розділ сімнадцятий Ім’ям Оберона

— Ліно! Ти мене чуєш чи ні?!

— Ні, — зізналась я.

Максиміліан дивився на мене з таким страхом, що я знову занепокоїлась.

— Що сталося?

— Коли ти вдарила посохом… Вибила свій промінь…

— То й що?

— Можеш іще раз таке зробити?

— Навіщо?

— Ну, я тебе прошу.

Гарольд, крекчучи, підвівся.

— Довоювалися, — прохрипів, намагаючись зобразити посмішку. — Що в цих, пласкопиких, обідня перерва?

Максиміліан не зводив з мене вимогливого погляду. Руки його з потворними довгими пальцями ще здригалися, начебто в судомі. Я згадала, як він кричав, захищаючи мене: «Ім’ям Оберона!»

Посох стукнув об кам’яну плиту. У вечірнє небо, курне, вітряне, вирвався промінчик зеленого світла — кожен посох вирізняється особливим променем, за таким променем упізнають власника…

Максиміліан скрикнув, і майже одночасно закричав Гарольд, витяг руку, вказуючи на гори…

Над їхніми вершинами, далеко, висвітився в небі яскравий білий промінь.

— Вони пішли, бо король на троні. Король у своєму замку. У своїй столиці, — Максиміліана знову трусило, уламок монети стрибав у нього на грудях. — Сарана зачула це.

— Оберон? — тихо запитала я.

— Сарана безмозка, я тепер точно знаю, це єдина істота… наполовину розумна. Ця тварина відчуває тонкий світ — усе, що відбувається. Король на троні, не я… справжній. Уся Сарана тепер ломиться в замок…

— Оберон повернувся? — я не вірила собі. Слова залишалися словами.

— Там же нема гарнізону, — Гарольд схопився за сиві пасма. — Десяток стражників, Уйма, жінки… Канцлер… І вся Сарана піде тепер на них?!