Розділ сімнадцятий Ім’ям Оберона

Хвилина. Друга. Третя. Всередині у мене начебто послабшала пружина: я зрозуміла, що дуже, дуже стомилася.

— У нього можуть бути справи важливіші, за відповіді на твої сигнали, — тихо сказав Гарольд.

— Звичайно.

— Він повинен готуватися до оборони…

— Ну, звісно.

— Якщо він у замку, всередині, міг і не бачити променя…

— Еге ж.

Я сіла біля Гарольда на гостре каміння. Між нами та замком — військо Сарани, зріділе, та ще й досі смертоносне. Я згадала, як сліпі морди стоногів насувалися на мене, і здригнулась, ледь не прикусила язика. Тепер знову доведеться над ними летіти…

Гарольд із натугою підвівся:

— Я готовий.

— Ага.

— Вставай, Ліно!

— Зараз.

Він простяг мені руку. Я вчепилася за його велику долоню в грубій рукавичці. Підвелася — й раптом схлипнула, випустила один за одним відразу два зелені промені.

— Не марнуй сили!

Ми злетіли незграбно, мов двоє бегемотів. Дуже повільно набирали висоту, коли над обрієм — над замком — спалахнув, ніби довгаста блискавка, яскравий білий промінь.

Двічі.

На заході ще стояла світла арка, а земля вже стемніла, тіні розповзлися, наближалася ніч. Сарана на ходу запалила смолоскипи — кожен завбільшки з невеличке багаття.

— Вище, Гарольде! Будь ласка, вище!

Сарана прискорювала та прискорювала крок, начебто боялася кудись запізнитися. Дорогою їй траплялися гаї та села, траплялися — й зникали. Смикалися верхівки височенних стовбурів, падали, перетворювалися на друзки під безліччю ніг. Розкочувалися по колоді будинки, валилися дахи — я дуже сподівалася, що тут не залишилося жодного мирного жителя й навіть звірі покинули ці ліси. Потік Сарани заливав землю, залишаючи по собі дим, щебінь та перемелені кістки, а попереду підносився замок Оберона і його місто, столиця Королівства.