Розділ сімнадцятий Ім’ям Оберона

Якби я знала. Звідтоді, як Зшивач штрикнув Максиміліана в груди, я взагалі не замислювалася, що відбувається — тільки робила, робила, а земля тремтіла від гуркоту кроків, і Сарана от-от мала знести браму.

— Максе! Вставай! Хвилин за дві почнеться рукопашний бій!

Швидко темніло: чи то гроза збиралася, чи пилюга заступила небо, а чи настав уже вечір. Залпи лучників щораз рідшали: ніби висихали стріли в сагайдаках. Сарана крокувала по тілах загиблих товаришів, і Гарольд уже кричав першому ряду списоносців, щоб готувалися до бою…

— У нас нема надії, — тихо сказав Максиміліан. — Тепер, коли я злякався й відступив із півдороги…

— Нема часу на балачки! Можеш перекинути це каміння, щоб завалити браму? Цілком закрити прохід?

— Це ненадовго…

— Роби!

Він повернувся обличчям до воріт, підняв руки. Ворухнув потворними пальцями. Два величезні камені, які охороняли єдиний прохід від скель до замку, захитались, як молочні зуби. Списоносці позадкували. Сарана валила, ні на що не звертаючи уваги. Каміння захиталося сильніше, до хмар сірки та чорного пилу додалися клуби червонуватого; першим звалився той камінь, що був нижче, звалився й потонув у курній хмарі. На мить пізніше до нас долинули гуркіт і хрускіт. Заревли роги Сарани, запізніло сигналячи про відступ — у цей час звалився другий камінь, розколовся на три частини, накриваючи всіх, до кого міг дотягтися.

— Браво, — прошепотіла я. Максиміліан опустив руки. Рана в нього на грудях знову відкрилася.

— Я сам, — він відштовхнув навершя мого посоха.

Наступ Сарани захлинувся. Звідси, з дороги під смолоскипами, я не могла розгледіти, що діється по той бік заваленої брами. А щоб злітати туди, не мала ні часу, ні сили.

Я сіла на землю, схрестила ноги та заходилася лікувати своє нещасне, знівечене Зшивачем зап’ястя. Чи зрадила я меч, коли забула його на полі бою? Чи меч зрадив мене, коли розбив нашу останню надію? Роги Сарани ревли безперестанку, уламки воріт почали здригатися в такт новому ритмові. Все-таки Сарана — не військо, не армія у звичному розумінні: в ній нема людей. Це ніби маса з дріжджами, ніби потік води під час повені або лави під час виверження вулкану: якщо її багато — перешкод не існує.

— Чому ти не йдеш? — тихо запитав Максиміліан.

— Куди?

— У твій світ.

Я мовчала.

Моє зап’ястя заніміло, заніміла й ліва долоня, що стискала посох. Зелене світло навершя, мов рентгенівський промінь, просвічувало кісточки, хрящики, сухожилки, я вкотре пожалкувала, що серйозно не займалася анатомією. Не мучилася б тепер, пригадуючи, що з чим з’єднувати.

Підбіг Гарольд. Пилюка й кіптява лежали на його білому волоссі.

— Вони все одно переберуться через завал. Стріл більше нема.

— У тебе є меч. У мене — посох. Макс непогано чаклує без будь-якої зброї.