Розділ тринадцятий Таємниця королеви

«Здохніть… здохніть…» — луною відбилося у моїх вухах.

І чомусь пригадався брудний трактир, димний, смердючий, темний. На ганчірочці в кутку сидів жебрак, дивився на мене з лютою ненавистю, з його роззявленого рота летіли слина та прокльони: «Щоб ви всі здохли… здохли…»

Я зупинилася. Мене трусило, гарячий піт лився по спині. Навколо, як і раніше, стояв ліс, чужий, потворний…

Чому потворний?

Що зі мною?!

«Вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»

Що таке говорив Максиміліан про властивості вивороту?!

Ім’я некроманта знову запустило в моїй голові ніби величезний маховик. Зрадник, йому дістанеться все… А мені помиї… об мене він ноги витер, так завжди, все несправедливо, жахливо, паскудно…

Я знову згадала жебрака, його велику злість і велику огиду. Жах обсипав мене морозом від голови до ніг — і на мить прояснив свідомість. Я прошепотіла, захищаючись із останніх сил:

— У зла немає…

«Вузла немає», — знущаючись, повторило відлуння.

— У зла немає влади…

Перед очима колихалася каламутна завіса. Потворне пухло й розросталося, інше корчилось і всихало. Так уже світ влашто…

— У зла немає влади!

Двома руками я вчепилась у завісу, роздерла її перед своїм обличчя, немов стару ганчірку.

І повалилася, знесилена.

— Пане! Пані?!

Переді мною стояла дівчинка літ восьми, у мішкуватій сукенці, боса, з кошиком у тонких руках.

Я сіла. Дівчинка відскочила; «пана» я мало нагадувала, «пані» — тим більше, а про магів дороги мала, певне, й не чула ніколи.

— Вам зле? — співчутливо поцікавилася вона, й далі задкуючи.