Весела кошлата собачка обнюхувала мене, здивована не менше за господиню. Я сіла. В роті було сухо, перед очима все пливло. На місці жінки зі свічкою та голкою стояла цікава тітонька з повідцем і сумкою для харчів. За спиною в неї наливалося свинцем низьке небо, й ось-ось мали впасти перші краплі.
— Нічого, дякую, все гаразд, — пробурмотіла я. Тітонька не бачила, як я «провалилася» в інший світ — я з’явилась там само й тоді само, де й коли зникала.
— Буде гроза… Може, це в тебе від перепаду тиску? Ти далеко живеш?
— Близько…
Насправді мій дім був на іншому кінці міста, але мені було байдуже. Ще хвилина чи дві зволікання — й не буде чого йти в Королівство, самого Королівства не стане…
Допоможи мені, Обероне, мовчки благала я, знову ступаючи.
* * *Тут уже стояла глуха ніч.
Горіли багаття навколо замку. Міст опустили, табір принца-деспота був темний. Спали вони чи розбрелися куди? Що трапилося за ті кілька годин, поки я стрибала сюди-туди, дивуючи тітоньок у чужому дворі під липами? Лякаючи дивну жінку з недошитим драконом — і голкою?
Але ж нитка в голці була червона. А дракон — зелений. Може, вона йому полум’я пришивала до пащ? А гребінець на хвості — потім дошиє, зеленими нитками?
Під ногами в мене була росяна, дуже густа трава. Тут, на березі, не проходив караван, цього краю не зачепили військові дії; до післязавтра, до приходу Сарани тут оце так само сонно колихатиметься волоття трави, літатимуть бабки, а ночами — блиматимуть світлячки…
Посох у моїх руках поважчав, навершя кволо світилося. Я була в Королівстві, й Сарана давно знялася з денної стоянки. Стоноги йдуть, і тремтить земля. Вони ступають повільно, з вигляду неквапно, але кожен крок наближає їх до міста й до замка.
«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану»…
Я потрусила головою. Я сама! Сама прийшла, без ключа й провідника, уперше в житті пройшла між світами — сама! А виходить, будь-якої миті можу піти додому й повернутися… Та хоч зараз…
Долоні мої похололи. Ні, зараз я не пробуватиму. Це як із польотами: вперше полетиш, а вдруге ще гримнешся. А тепер дорога кожна секунда. Куди мене викинуло? Де Максиміліан?
Пихкаючи, я видерлася на пагорбок. Мене викинуло на березі річки, не далеко від замку, але й не близько. Місто стояло темне, тільки в порту горіли багаття. Цікаво, чи знає Уйма про зраду в замку?
На протилежному березі річки мерехтів вогник. Я подивилася нічним зором; коричневуватий плаский світ, струмениста поверхня річки, така щільна, що здається, по ній можна ходити, мов по кризі. Ця річка отримала своє ім’я — Лане — на честь великого мага дороги, воїна, що загинув на шляху. Я пам’ятала, як Оберон дав річці ім’я та як трохи згодом ця річка врятувала мене від Мрячної Бабери — тоді кордони ворожого світу проходили так близько від замку, що вона, ненавидячи Оберона, могла ще шкодити нам наостанок…
Скільки я не вдивлялася — поблизу не було жодної людини. Де Максиміліан? Залишився біля замкової стіни? Чому не шукає мене? Я відразу зміркувала, що некромант не може шукати мене в моєму світі — за моєї відсутності там зупинився час, і всім гостям вхід закрито…
Що ж мені, бігти до нього в замок?
Я знову подивилася на вогник за рікою. Там Олександр і там Ельвіра; можливо, мені краще перемовитися з ними без свідків? Якщо вони якимось чином втаємничені щодо підмінків… Мені б не хотілось, аби й некромант про це довідався.
Над річкою повітря було нестійке, висхідні потоки змінювалися спадними, я летіла й бачила своє відображення в струменистому дзеркалі води, намагаючись тримати рівновагу. Навіть тут, далеко від моря, Лане був широким. Я встигла змерзнути й дуже зраділа, коли моє відображення пропало нарешті й замість води внизу виявився пісок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зло не має влади» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ десятий Зшивач“ на сторінці 5. Приємного читання.