Розділ десятий Зшивач

Людожери зчинили бунт.

Намет, у якому вдень приймав мене Уйма, палав. Я вжахнулась — але відразу у світлі полум’я побачила мого друга, величезного, волохатого, озброєного кривим тесаком. Він тіснив аж трьох одноплемінників; напівголі, вони дико ревли. На моїх очах він перекинув одного й пожбурив від себе другого, але тут до нього підкралися ззаду та вперіщили ціпком по кошлатій голові. Уйма захитався, вороги кинулися на нього, мов шакали, я піднесла посох, рухаючись страшенно повільно. Я була неповоротка, ніби повітря навколо погустішало… Але раніше ніж я встигла пробитися до Уйми, звідкілясь згори стрибнула раптом тоненька постать у розмаяній накидці, заблискала, описуючи кола, сокира на довгому держаку.

Людожери позадкували, знову зімкнули коло. Уйма стояв на одному коліні, мотаючи головою, по обличчю в нього текла кров. Його захисник танцював, розпорюючи ніч обертовою сокирою, і в бойове ревіння людожерів раптом втрутився тонкий, розлючений вереск:

— Назад, гієни, ситі бебрики!

Мої очі відмовлялися вірити очевидному — це була Філумена, котра прийшла на допомогу. Ревів вогонь, і брязкала криця: кожен із вояків, котрі залишилися вірними Уймі, бився з двома-трьома супротивниками, й тільки принцеса, примхлива негідниця, стояла сама з сокирою проти десятка озвірілих дикунів.

— Жінка! — заволав проводир бунтівників. — М’ясо!

І додав щось нерозбірливе людожерською говіркою. Нападники піднесли клинки, дрюки, гаки, сокири й разом кинулися на Філумену; Уйма заревів, як ведмідь, став дибки й зустрів їхній напад своїм кривим тесаком. Сокира Філумени перерубала навпіл шпичакатий дрюк; усе це тривало секунд із десять, і я нарешті зуміла здолати ті п’ятдесят кроків, які нас розділяли.

— Уймо!

Мій посох виплюнув вогненну кулю. Затріщало, задиміло кучерявеньке волосся на голих людожерських спинах. Пробиваючи собі дорогу посохом, я дісталася до Уйми й Філумени — обоє люто скалилися, кошлаті, з налитими кров’ю очима, й здавалися братом і сестрою.

— Привіт, магу дороги! — прохрипів Уйма на вдиху, як звичайно. — Пробач, у нас неприбрано, навчаю короїдів, жритраву!

Голова в нього була розбита, кров текла скронею, заливаючи щоку, порослу щетиною. Він хилитався, але тримався впевнено.

Намет обвалився. У небо здійнялися прямовисні хмари іскор. Відразу потемнішало, і я змогла оглянути поле бою нічним зором. Людожери ще билися, і в цій мішанині неможливо було зрозуміти, хто з них вірний Уймі, а хто заколотник. Ті, що розбіглися від вигляду мого посоха, втекли недалеко й тепер знову збилися в щільну зграю, блискаючи очима, від них поштовхами відходила небезпека.

— Звідки ти, магу дороги? — запитав Уйма.

— Випадково тут проходила…

— Випадково, — Уйма кивнув. — Що це в тебе?

За пояс моїх штанів було заткнуто меча на ймення Зшивач. Без піхов, дуже незручно.

— Чарівний меч.

— Тоненький, — Уйма примружився. — Сокирою перерубати — раз хруснути.

— Він не для бою.

Філумена оглядалася, роздуваючи ніздрі. Вороги перешиковувалися, радились, і вочевидь ішлося не про мирні переговори.