Розділ десятий Зшивач

Уявний міхур лопнув. Як і раніше, я залишалася в чужому дворі, й дві тітоньки на лаві дивилися на мене здаля — з очевидним зацікавленням. Біля ніг у них крутилось двоє собачат, вони нервували, відчуваючи грозу, але сусідки були хоробрішими — за два ж бо кроки від рідного під’їзду!

«Якщо ми будемо чинити, як Оберон, Королівство швидше його згадає». Я кілька разів подумки повторила ці слова. Якщо ми будемо чинити, як він, то ніколи його не забудемо. Зараз я зберу всі сили та вчиню, як Оберон…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я думати перестану».

Ну чому всілякі дурниці лізуть у голову, коли треба зосередитися?!

Може, принцеса Ельвіра написала цю записку або знає автора? Може, ми були за півкроку до відкриття, коли Гарольд у своєму невіданні перешкодив нам…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

Я зрозуміла, що значить бути мухою і битися об скло. Стіна між двома світами була тут, вона була скрізь, але я невидимо билася об неї головою. Ці тітоньки з собачками — що вони про мене подумають?! Хоч би гроза швидше розігнала їх по домівках…

Але гроза барилася.

Одна з тітоньок підвелася з лави. Вигляд вона мала стривожений; тітонька рушила до мене, а її сусідка спостерігала, витягуючи шию…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану. Забуду, забуду…»

Я витріщила очі від напруги та вкотре кинулася на невидиму перешкоду. Почувся тріск; грозовий день раптом потьмянів навколо мене. Кудись поділися лави й липи. Пил і гар від машини, яка саме проїхала, змінилися застояним запахом диму. Я не встояла на ногах і впала рачки — на гладеньку, чисто вимиту дерев’яну підлогу.

— Хто тут?!

Голос був жіночий, у ньому звучали острах і тривога.

— Усе гаразд, — я виявила, що посох, як і раніше, при мені. — Усе гаразд…

Я сиділа на підлозі посеред великої кімнати. Стіни її були обвішані набивними килимками, на полицях стояли й висіли мідні чайнички, тарілки, дзвіночки, порцелянові ляльки, вишиті подушечки, ще щось, чого я в поспіху не встигла розгледіти. Горів великий камін — точніше, тлів, бо вогонь крився тільки в самісінькій глибині його, біля закопченої стіни, вуглинки то наливалися багрецем, то чорніли, й дим висотувався в димар. Біля каміну сиділа жінка в кріслі-гойдалці. На руках у неї була м’яка іграшка, дракон із трьома головами, з пришитими до пащ червоними шматочками полум’я. Жінка тримала в руках величезну голку з простромленою в неї червоною ниткою.

— Вибачте, — сказала я.

Жінка дивилася на мене… Ну, так дивився б хто завгодно, якби ввечері, біля рідного каміну раптом став свідком появи з повітря незнайомої дівчинки із посохом напереваги.

— Перепрошую! — я підвелася, потираючи коліно. — Не хотіла вас налякати… Де я?

Жінка мовчала. Обличчя в неї було біле, мов негуста сметана. Років їй здавалося ледь більше сорока, кольору волосся не можна було розгледіти під темною хусткою, щоки глибоко запали, а очі від переляку здавалися неприродно величезними.

— Мене звуть Ліна Лапіна, я маг дороги, мені потрібно в замок… Ви знаєте, що йде Сарана? Ви не поїхали разом із усіма?