Розділ десятий Зшивач

Вітер ударив в обличчя. Змінилися запахи, вечір обернувся пізнім ранком; я стояла в затінку липи неподалік від під’їзду письменника, колишнього алхіміка, вигнаного з Королівства Обероном. Насувалася гроза, вітер крутив стовпчики пилу. Двором повз лави обережно їхало авто із шашечками таксі на даху — здається, «Шкода». За три кроки сиділа й дико на нас витріщалася смугаста кішка.

— Гарольде?!

Він стояв, набурмошений, прихиляючись до вузлуватого стовбура, ще й досі стискаючи свого меча — дивний і дикий у цьому курному дворі.

— Ти ж не навчилася сама ходити поміж світами?

— Ні.

— Я не хочу, щоб твоя доля залежала від примх некроманта. Йому не можна довіряти.

— Гарольде! Що ти робиш! Це проти моєї волі, а я ж твій друг! — я захлинулася словами.

— І я твій друг. Тому не хочу, щоб ти вмерла.

— Гарольде!

— Я пам’ятатиму про тебе до останньої хвилини.

Він притулився до стовбура й раптом злився з ним. Збоку, напевно, здалося, що він сховався за деревом; стоячи в тіні липи, я зрозуміла, що залишилася сама, що в Королівстві знову зрушив і пішов, потік нестримний час у пісковому годиннику.

Тут збігали хвилини. Там пролітали години.

Оберон не вчив мене ходити поміж світами. Це надто складно, це вимагає великих досвіду й сили; але Гарольд умів ходити між світами, й некромант міг. Чим я гірша за них?!

Я притулилася до стовбура липи, як Гарольд за мить до цього. Не мала часу ні гніватися на нього, не плакати, ні впадати у відчай. Мені потрібно було зараз, цієї ж миті, перетнути тонесеньку плівочку, що відокремлює мій повсякденний світ від Королівства.

Посох! Я зовсім забула — посох ще й досі був у мене в руках, і тут, у повсякденному світі, він здавався легким і тьмяним. Навершя перетворилося на голівку, з вигляду пластмасову. Зрозуміло, ні лікувати, ні битися цим посохом не можна — хіба що вгамселити ворогові по тім’ю, та й то легка деревинка затріщить і переломиться…

Я замружилася й постаралась пригадати все, що знала про ходіння між світами. Скільки разів я перетинала невидиму межу! Вперше — сама, але з Ключем від Королівства, якого дав мені Оберон. Тепер не було ні ключа, ні провідника, тільки марний посох і усвідомлення: якщо не впораюся за кілька хвилин, Королівство впаде під натиском Сарани, і пам’ять про Оберона зникне назавжди.

«Ти вигадала Оберона… Його нема й не було ніколи. Треба мати мужність, щоб подивитися цій правді у вічі».

Чому ці Гарольдові слова згадалися саме зараз, коли мені потрібна була впевненість у собі?!

Прогуркотів грім — далеко, але дуже багато обіцяючи. Найжахливіші звуки — ті, що неухильно наростають: кроки кам’яної статуї. Музична тема в «Болеро» Равеля. Хода Сарани. І грім, напевно, зумисне починає здаля — аби на землі краще відчули міць того, що насувається, забилися в нори й притисли вуха…

Я прокреслила лінію у траві під липами, переступила її, однак залишилася там, де й була, хоч і по інший бік нерівно проведеної риски. Як, як туди пробитися?! Ось — межа світу, уявімо, що це прозора стінка мильної бульки. Робимо крок, тендітна стінка розступається…