Розділ сьомий Буря

— Ну… ось. Насправді смирк — це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю.

— І що? — запитала я напружено.

— І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

— Овва, — сказала я приголомшено.

— Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон…

Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок — там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив:

— Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

— І вино, — похмуро сказав Гарольд. — Гаряче.

— А я не п’ю вина, — пробурмотіла я тихенько.

— Ну, ковтнеш один раз. Щоб зігрітися.

— А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

— Я зараз підігрію, — сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.

— Оце так. Навчиш?

Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання.

Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом.

— Що це?

— Каша, — сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. — І вино. І хлібчик. Їжте.