Розділ сьомий Буря

Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

— Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.

— Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє.

— А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

— Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.

Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

— Ну, полізли, — сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.

Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

— Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

— Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються.

— А що таке смирк?

— Ти не знаєш, що це таке?

Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей.

— У нас їх нема, — сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.

— Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

— З географії вчили.