Розділ шостий Квіти та змії

— Я.

— А хіба не холодно?

— Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії — він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили…

— А ви підіть до багаття й погрійтеся, — сказала я.

— А ви зі мною за компанію?

Я розгубилася.

— Навіщо?

— Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, — він усміхнувся.

— А ви знаєте, що я з іншого світу?

— Звичайно.

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла, було вже пізно.

Шестеро дівчат! Шестеро виряджених у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із завивками (і це ж у поході!), з підфарбованими очима. Одна схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотисте. Ще одна — руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву, якби її дещо облагородити. Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, набагато гарніші за мене. І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хіхікають.

— Ваші високості, дозвольте відрекомендувати вам Ліну, нашого нового мага дороги.

— Доброго вечора, — пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», виявляється.

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

— Ну і де ти швендяла? — запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він коротав вечір, давно прогоріло.

— Та так. Балакала з принцом, — сказала я недбало. — Розказувала йому про наш світ… Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо й розмріялася.