Розділ п’ятий Коли засурмить сурма

— Слава!

У цьому гаморі потонули слова мера — той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так само спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Вперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце й іде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, чекає.

Цікаво, він узяв із собою стару куртку, як веліла йому мати?

Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон коротко кивнув йому й обвів площу очима. І сказав одне слово — ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

— Прощавайте.

І простягнув меру великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загуділи, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, складені хусточки…

А мене як шпилькою кольнули: значить, зараз уже засурмить сурма? І в мене не буде можливості для відступу?!

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

— Ну що? Твій останній шанс повернутися. Давай…

Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій учитель дуже хотів, щоб я зникла геть і позбавила його клопотів.

Оберон на своєму крокодилоконі поволечки їхав уздовж каравану — від хвоста з господарськими возами, до голови, де було його місце. Іноді зупинявся й перекидався з кимось кількома словами.

Він усе ближче до нас… усе ближче… І часу на прийняття рішення все менше… менше…

Його кінь був зовсім близько, коли я побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів трішечки вилітає дим.

— Привіт, Ліно.

Я, як могла, випрямила спину.

— Добридень, ваша величносте, — і спробувала усміхнутися.

Оберон був серйозний.

— Ну що ж, вирішуй. Ти відправляєшся з нами чи повертаєшся до себе? — запитав він.

— А ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…