Розділ двадцятий Самі

Мовчання.

Ані високості, ані я навіть не уявляли, куди нас занесло і як звідси вибратися. Мій посох не знаходив в осяжному просторі ані Оберона, ані Гарольда, ані Ланса, зате постійно нагадував про небезпеку.

Небезпека скрізь. За кожним колючим кущем, за кожним кривим деревцем, за кожним трухлявим пеньком. Під ногами болото. Небо затягнене туманом. Де Королівство? Як його шукати?

Що подумає Оберон, коли йому скажуть, що принц, принцеса і молодший маг дороги зникли?

Ну ясно, що він подумає, — зрада. І матиме рацію. Я спокусилася на обіцянки, захотіла стати магістром… Захотіла додому… Захотіла собі пам’ятник біля входу до палацу… І зрадила Оберона. Зрадила всіх, хто в мене вірив.

— Отже, — сказала я тремтячим чи то від люті, чи то від жаху голосом, — я йду. Засновуйте своє Королівство… Просто тут, на цьому болоті, і залишайтеся!

Повернулася й пішла геть. Хлюпала під ногами вода. Колись тут був могутній ліс, і гігантське коріння, що стирчало до неба, є тому підтвердженням. Потім налетів ураган, чи пожежа, чи ще якесь лихо… Чи хоча б туманна бабища потопталася. Старий ліс вимер, а новий так і не виріс. Хіба це звалище деревних виродків можна назвати лісом?!

Смерділо вогкістю й гниллю. Посох раз по раз здригався в руках: небезпека праворуч… Небезпека ліворуч… Я йшла все повільніше, вертіла головою: мені дуже не подобалися поляни, затягнені мохом. Добре, якщо там просто трясовина під зеленим покривалом. А якщо трясовина ще й власників має?!

І ще ті цятки в небі… То з’являються, то зникають у тумані. Птахи? Хотілося б вірити…

Те, що літало, спустилося нижче. Їх було штук двадцять, з хмари з’являлися все нові й нові — ой леле, та скільки ж їх! Схожі на величезних метеликів… Ні! Найбільше ці тварюки скидалися на літаючі махрові рушники.

Хватавці! Безліч! Хмари!

Збираються щільною зграєю — на щастя, не наді мною… Щось їх зацікавило зовсім неподалік, там, звідки я прийшла…

Принц і Ельвіра!

У мене перехопило подих.

Я залишила їх самих.

«Коли їх багато, — казав Гарольд, — вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і…»

— Допоможіть!

Принц стояв, притиснувшись спиною до тонкого стовбура, і відбивався від хватавців посохом. Йому залишалося жити кілька секунд — ось вони обліпили його, наче мокрою тканиною, заліпили рот, і крик стих.

Ельвіра метнулася йому на допомогу. Голіруч спробувала відірвати хватавців від Олександра, та де там — її теж накрило, сповило, як танцюючу мумію, яка ще й кричала…

— Тримайся! — заревла я незнайомим дорослим голосом і вдарила по хватавцях «розсипними іскрами», як навчив мене недавно Оберон.