Розділ двадцятий Самі

Зашипіло. Засмерділо гаром. Зграї тварюк над головою не порідшали, нічого не змінилося — принц і принцеса відбивалися слабше й слабше…

Ризикуючи переламати ноги, я стрибнула через повалене дерево, через перевернутий пеньок і вдарила таким феєрверком, що волосся задимілося на голові.

Ті, що ще залишилися живими, здійнялися в небо. Решта зморщилася, як згорілий папір. Принц заворушився, струшуючи з себе шматки плоті. Ельвіра лежала нерухомо. У мене не було часу допомагати їй — на мене націлювалася з висоти багатосотенна зграя, і весь мій бойовий досвід, набутий за час мандрів, був тепер дуже до речі.

Жахливий смердючий попіл сипався з неба. Я задихалася й кашляла. Минула хвилина, друга, здавалося, це не закінчиться ніколи — і раптом небо очистилося. Тільки одна конаюча тварюка повільно кружляла, як надутий вітром поліетиленовий мішечок.

Я всією своєю вагою обіперлася об посох. Озирнулася…

Вони були живі, обоє. Щоправда, у принца кровила половина обличчя, ніби по ньому пройшлися наждаком. А Ельвіра, здається, була в шоці — бліда, з розширеними зіницями, часто дихала, дивитися дивилася, однак нічого сказати не могла…

Я стала навколішки. Простягнула над головою принцеси тремтячу брудну руку з обламаними нігтями:

— Оживи.

Ельвіра опустила повіки й задихала спокійніше.

Принц нервово глянув на небо. Я озирнулася, ніби схаменувшись, підняла антену-посох, помацала…

Небезпека скрізь. Але глуха, зачаїлася.

Через кілька годин ми набрели на озерце із чистою водою і влаштували привал. Доля наша тепер прояснилася остаточно.

Королівства не знайти. Ми загубилися на невідкритих землях.

Без мага дороги принц і принцеса протягнуть тут хвилин тридцять, не більше. А скільки проживемо утрьох — знає тільки королева туману.

Усівшись на березі, ми дружно заціпеніли. Не хотілося ані рухатися, ані говорити. На поверхню озерця час від часу виривалася з дна велика бульбашка, лопалася, і тоді по масляній гладіні розходилася кругла хвиля.

— Що це було? — запитав нарешті принц. — Хто там сміявся?

Виявляється, вони з Ельвірою не бачили туманну бабищу. Тільки відчували небезпеку і чули сміх. Я описала їм, не оминаючи подробиць, усе, що відбулося в перші хвилини після нашого звільнення з потоку.

— Отже, це вона все підстроїла?! — принц майже кричав. — Отже, це вона… Вона навіяла нам ідею піти, залишити Королівство, зажити своїм…

— Ніхто вам нічого не навіював, — сказала я жорстко. — Ви самі цього вже давно хотіли. Ви тільки про це й мріяли. Я чула ваші розмови!

— Ти підслуховувала?!