Розділ дев’ятнадцятий Туман

— Тільки двадцять хвилин минуло, — сказав принц, цокаючи від вогкості зубами. — Ти ж нам годину обіцяла?

— Там що, нечисто? — запитала Ельвіра.

— Та як вам сказати, — я похитала головою. — Ланс сказав би… рівень зла не перевищує фоновий.

— Тоді йдемо?

— Давайте триматися одне за одного, — вирішила я. — І якщо щось трапиться, виконувати мої накази негайно!

Стискаючи однією рукою посох, а другою — долоню принца, я сміливо ступила в туман.

Він дійсно був, як густе молоко. Він піднявся мені до колін, потім по груди, потім по шию. Занурюючись з головою, я мимоволі затримала дихання і примружилася. Розплющила очі. Ура! Я бачила! Бачила в тумані! Правда, нечітко. Усе навколо було затягнуте серпанком, схожим на жовтуватий розплавлений парафін.

Дно яру було гладеньке, без западин, без гострого каміння. Я поводила посохом — рівень небезпеки не зріс. Обережно ступаючи по піску, перемішаному з опалою хвоєю, я повела принца (він нічого не бачив, витріщав сліпі очі) й Ельвіру (вона, здається, бачила краще, принаймні намагалася вдивлятися) на той берег.

Та тут зовсім недалеко.

Я доведу їх до протилежного боку яру і повернуся. І ще встигну поспати до ранку.

А якщо запитають, чому не розповіла вчасно про плани принца й принцеси, скажу чистісіньку правду. Адже я присягнулася мовчати, а клятва — це зобов’язання.

Ми все ще спускалися, а найнижче місце яру було вже зовсім поряд, тут, перед нами…

Сіпнувся посох у моїй руці, як чутлива вудка, що вловила клювання. Я повернула голову…

— Небезпечно! Назад! Назад!

Мало не викрутивши принцові руку, я кинулася схилом вгору. Він був важчим за мене, не міг зрозуміти, що відбувається, а тягнути його мені просто бракнуло сили. Я знову глянула на темне й каламутне, схоже чи то на потік пінявої води, чи то на величезний потяг, що наближався по дну яру. У нас був іще шанс відскочити з його дороги, коли Ельвіра раптом рвонулася вперед, на той бік, до своєї мрії, до нового Королівства. І потягнула принца за собою.

Рука принца висковзнула.

Не розуміючи, що роблю, я стрибнула за ними, обіперлася посохом об пісок і хвою, наставила набалдашник проти лавини, щосили намагаючись зупинити її…

Мене підхопило й понесло, ніби в потоці меду. Липке, тепле, туге, не стати на землю, не виплисти, не вирватися.

Поряд борсався принц.

Я бачила, як марно намагається вирватися з липкого повітря Ельвіра.