Розділ дев’ятнадцятий Туман

— Ліно? Ліно, ви спите?

Мені якраз снилася мама. Як вона ласкаво будить мене, гладить по щоці, і долоня її пахне знайомими духами. Ніби вона одягнена, як на свято, усміхається, кличе: «Ліночко, донечко, вставай…»

— Ліно!

Я сіла, перехопивши зручніше посох, готова збити на льоту все, що рухається.

— Ліно… Це я! Олександр!

Я протерла очі. Глянула нічним баченням: дійсно, запона куреня була відхилена, у «дверях» рачки стояв принц. Верхня половина його була в курені, нижня — зовні.

— Ліно, — шепотів він, прагнучи не розбудити Гарольда та його матір, котрі спали тут же. — Будь ласка… Треба поговорити.

— Уночі? — запитала я неввічливо. Мені було прикро й сумно, що мій сон виявився тільки сном. Так, цієї ночі я хотіла до мами, як остання малючка у дитсадку. І мене взяла досада, що принц розбудив мене.

— Іншої можливості не буде… Виходьте, дощ припинився.

Сопучи, як Гарольд, я вибралася. Роззирнулася…

З мене вмить злетів сон.

Нічне небо сяяло. На фоні зоряних скупчень тягнулися один до одного руки-гілки. Було тихо, урочисто-тихо, і від цієї надзвичайної краси світу у мене на очах виступили сльози.

На дні яру лежав туман. Він був дуже щільний, його верхні шари видавалися поверхнею молока, налитого в блюдце. А над туманом, на іншому боці яру, світилася башточка. Їй-Богу, світилася — як зорі.

— Ліно… Зараз Ланс на варті, але він стежить за лісом, а не за табором… Я вас прошу, збережіть в таємниці нашу розмову. Що б там не сталося, що б ви не вирішили — нікому не кажіть. Присягніться.

— Присягаюся, — сказала я і тоді тільки пригадала, про що застерігав мене король щодо клятв. — А… що трапилося?

Із-за стовбура великої ялинки вийшла Ельвіра. У світлі зірок вона була блідою і особливо прекрасною, ніколи раніше я такою її не бачила. У її волоссі блищали перлинні краплі. Вінок? Діадема? Чи просто краплі дощу з ялинових гілок?

— Сталося ось що. Ми з Олександром хочемо… точніше, ми твердо вирішили… Заснувати своє Королівство. Нове. Молоде. Ви чули, що сказав учора Оберон?

— Що?

Ельвіра простягнула руку до білої башточки на схилі яру.

— Це місце для нас, Ліно. Це наш єдиний шанс. Маленьке Королівство в дрімучому лісі.