TextBook — Що це?
— Луна, — відповів він пошепки. — Це ж кордон… Тут вітер носить відлуння всіх битв, які були на світі. Не зважай, це безпечно.
Тримаючись одне за одного, ми повернулися до воза, біля якого були прив’язані наші коні. Пастися тут ніде — і коні стояли, опустивши морди в мішки з вівсом.
— Гарольде… ти не помітив, що принц сьогодні дивний?
— Спробуй бути не дивним на його-то місці…
— А що у нього за місце?
— Він — принц, розумієш? Така посада. А він хоче бути королем. Хоча б у майбутньому.
— О-о, — від цієї думки мені стало млосно. — Він що… чекає, коли Оберон помре?
— Припини. Він порядна людина, любить батька… Але, звичайно, йому нелегко. Ще високості ці… від них будь-хто збожеволіє.
Ми підійшли до найбільшого багаття. Стражники мовчки посунулися, звільняючи нам місце.
— Що, панове-чарівники, — сказав вусатий, який не пустив мене вчора в шатро до Оберона. — Битву на Перевалі чули?
— Це не Перевал був, — заперечив другий, бородатий. — Там слони ревіли. Бойових слонів на Перевалі не було. Це — облога Кременя.
— Тихо! Знову…
Над табором прокотилася далека луна — було виразно чути тонкі ридання. Я затиснула вуха.
— А це я вже не знаю, що таке, — пробурмотів вусатий. — Розгром Городища, чи що? Швидше б змитися звідси. Я знаю одного хлопця, який отак сидів-сидів на кордоні — і дах поїхав…
— Ви як хочете, — сказала я якомога спокійніше, — а я йду спати. З мене на сьогодні досить.
* * *Ми рухалися в темряві — жоден факел не міг її розсіяти. Я трималася однією рукою за кінський хвіст — це був кінь Гарольда. Другою рукою тягнула за вуздечку Сірого. Чи він мене тягнув. Він узагалі був сміливішим і кмітливішим за мене: раз у раз притискався боком до плеча, зігріваючи й підтримуючи, даючи зрозуміти, що кінець дороги близько.
Потім ми йшли — вервечкою — у густій хмарі, липкій і майже непрозорій.
А тоді хмара розсіялася, і я побачила, що всі ми — все маленьке Королівство — стоїмо пліч-о-пліч на неширокому кам’яному карнизі. Ліворуч — прямовисна стіна. Праворуч — провалля. Клубочиться якийсь бурий дим, пахне задушливо й бридко. Небо — темно-сіре, картонне, і навколо ані травинки, ані листочка. І нас так мало — жалюгідна жменька людей. Ми налякані, ми такі беззахисні…
Гарольд ткнув мене ліктем у бік:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цикл "Ключ від Королівства"» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ дванадцятий Перехід“ на сторінці 4. Приємного читання.