Розділ дванадцятий Перехід

— Телевізор — це штука, яка показує картинки?

— Мені подобається хід твоєї думки, — серйозно сказав Оберон, не слухаючи сина. — Так. Мабуть, ти маєш рацію.

І він так це сказав, що на душі в мене знову запанував спокій. Нехай батько і син не завжди розуміють один одного, нехай із принцом пов’язана якась таємниця, проте Оберонові я можу вірити до кінця, що б там не було.

— Гори.

Король простягнув уперед свій чорний посох. Я послідувала поглядом, куди він показував…

Те, що раніше видавалося хмарами, насправді було неймовірними, дуже високими, вкритими снігом горами.

Ми розбили табір біля підніжжя трикутної скелі, схожої на вітрило. Тут скрізь було каміння, скелі стирчали всюди, як щербаті зуби. Стемніло вмить, ніби вимкнули світло. Я якраз займалася своїми справами в затишній місцині. Вибралася звідти, на ходу застібаючи штани, витріщившись у темряву — нічого ж не видно!

Постояла, покліпала очима, потроху зорієнтувалася. Багаття, розведені вартою і кухарями, світили тьмяно — економили паливо. Можна, звичайно, йти на світло, та де гарантія, що дорогою не втрапиш ногою в щілину, не впадеш у яму, не скалічишся?

— Гарольде? Гарольде, де ти?

У відповідь звідкись з’явився вітер, пробрав до кісток, а головне — приніс звуки. Дивні, нечіткі, моторошні.

— Гарольде? Допоможи мені!

Над королівським шатром раптом з’явився кружечок світла. Відразу стало видно і вози, і карети принцес, і саме шатро, і людей навколо…

І Гарольда. Він був зовсім поряд, із посохом напереваги.

— Кликала?

— Ну… заблукала….

— Ти пришелепкувата, так? «Допоможи мені» — це сигнал, що напали вороги!

— Я не знала…

— Тс-с-с…

Ми замовкли. Люди біля багать теж мовчали. Знову повіяв вітер. Крики… дзвін металу… Гуркіт… Крики…

Я вчепилася Гарольду в рукав.