Розділ «15. Нічний рейд і подвійний поворот»

Як і раніше, з-під ніг з шумом вилітали лісові дрозди, а хрускіт під підошвою свідчив про ненароком роздушених слимаків. В одному місці натрапив на суничну галявинку й зупинився надовше. Пахло дощем і комарами, а невдовзі один з них нагадав про себе у мене на щоці, довелося самому собі дати ляпаса.

Посилився вітер, і він усе дужчав. Ліс поступово наповнився характерним скреготом від тертя гілок й порипування стовбурів. У верховітті кричали стривожені птахи, а всі просвіти вгорі знову заповнились низькими темно-сірими хмарами, що сунули з північного заходу.

Не хотілося бачити у цьому щось зловісне. А потім я подумав, що це самі природні сили спонукають нас забиратися з лісу. Відтак ледь не наступив на «бабку» – правдивого підберезника з тугенькою рудуватою зверху шапкою на досить високій, хоч і скривленій, ніжці. Він виріс між двома грабами, але неподалік таки була береза. Давно я вже не бачив таких гарних грибів.

Вирішив показати свою знахідку колишньому піхотинцеві й обережно, аби не пошкодити грибниці, викрутив ніжку з моху… Втім, баварець на «бабку» відреагував досить прохолодно. Він нагадав, що й мені вже пора переодягатися в руску уніформу, й продемонстрував жестом, провівши долонею по щоці, що поки я ходив, він сам уже встиг поголитися.

Віллі сказав, що з лісу нам треба виїхати завидна, подолавши хоча б ті місця на греблі й далі, де все у ямах, а водій з нього далеко не ас. Я не заперечував. І скоро ми почали звільняти «віліса» від гілля.

Коли з неба долинув гуркіт, то у першу мить я сприйняв це як відлуння далекого грому. Але, побачивши стривожене око колишнього піхотинця, і сам зрозумів, що це не грім.

– Рускій аірплан, – сказав Віллі.

І я зрозумів, що, звичайно, їм найкраще вистежувати нас із неба. Проте низькі хмари над лісом зводили їхні шанси до нуля. Ми літака також не побачили.

– Кукурудзяник! – висловив я припущення, але це могло вважатися й запитанням до колишнього піхотинця, однак він не відповів, може, просто не зрозумів мене.

Все ж ми припинили стягати гілляки й ще деякий час напружено вслухалися. Гудіння у небі віддалялося, а потім і зовсім стихло, і ми продовжили роботу.

Нагнавши хмар, вітер стих. Дощ так і не почався, але комарі стали помітно злішими. Починало сутеніти. Віллі, хоч і не з першої спроби, але таки завів двигуна й почав поволі вирулювати з видолинка.

– Начало большого путі![33] – вирвалося у мене, коли, задкуючи перед «вілісом», я почав скеровувати його за собою на греблю.

Але Віллі, здається, не вловив іронії. Він був цілком поглинутий їздою.

Вирулюючи із смеречини, «віліс» пару разів смикнувся, захарчавши, начеб захлинаючись кашлем і видаючи невправність колишнього піхотинця, але вже на самій гребельці гурчання двигуна стало монотоннішим. Далі машина котилася так повільно, що я, задкуючи краєм насипу, встигав і оглядатися, і плавними рухами спрямовувати її хід то правіше, то лівіше, поки Віллі не вирулив на широкий берег по той бік греблі. Тоді я й сам сів у кабіну, і ми поповзли спершу берегом в об’їзд конопель і клуні, потім через скошений луг і вверх по схилу на стару лісову дорогу, що врешті-решт вивела нас до пищатинецької соші. Коли до соші залишалося кількадесят метрів, я наказав Віллі глушити двигун.

Ми вийшли з машини й повільно дивилися на дорогу. У сутінках за деревами біліла, наче порізана на кавалки, смужка дороги, і була вона порожньою. І все ж я вирішив дочекатися темряви. Мабуть, уже спрацювала звичка до нічного життя.

Чекати довелося недовго, й незабаром двигун знову загурчав, колишній піхотинець увімкнув фари, і ми нарешті виїхали з лісу.

– У цьому селі погана горілка, – повторив Віллі мої колишні слова, і я від несподіванки навіть перестав позіхати.

Він сказав це, коли обабіч дороги показалися перші хати.

– І то вся твоя дяка, німако ти недобитий!