Розділ «15. Нічний рейд і подвійний поворот»

Але поки я думав, що робити далі, бо вже було очевидно, що, повернувши, як я й казав, праворуч перед Збаражем, на виїзді з містечка колишній піхотинець повернув направо ще раз…

– І не міг мене розбудити? От уже!..

Поки я переварював, де ми тепер після того подвійного повороту можемо бути, попереду на дорозі з’явилися дві червоні цятки, що швидко наближалися, і поки я второпав, що це «стоп-сигнали» іншої машини, фари вихопили з темряви спершу польову армійську кухню, тоді бік критої брезентом вантажівки і, нарешті, людину у військовій формі, що, розмахуючи руками, вибігла з-за вантажівки нам назустріч.

Віллі розгублено щось крикнув, я крикнув на нього, і він трохи скинув швидкість.

– Ставай! Треба стати, – сказав я, – а там побачимо…

– Товаріщ!.. – кинувся доганяти нашого «віліса», що, загальмувавши, прокотився повз нього, ще зовсім молоденький лейтенантик. – Товаріщ капітан![35] – похапцем козирнув він, порівнявшись з кабіною. І я навіть не відразу зрозумів, що він звертається до мене; а коли скоса зиркнув на свій правий погон, враз дійшло, то тієї ж миті, причому вийшло якось і без паузи і зовсім несподівано для самого себе, я майже гаркнув на нього російською, із тим своїм одесько-донецьким акцентом:

– Шо такоє? Шо случілось, лєйтєнант?[36]

– Дак, ета… Заглох, йоп-паю!..[37] – хляскав він себе руками по стегнах, як півень крильми.

Тиловий щурик, подумав я, ввалити б між роги засранця, і бувай здоров! Але, виглянувши з «віліса», я побачив ще й силует солдата-шофера, який горбатився під відкритим капотом вантажівки. І поки я думав, щó маю тепер сказати, щось таке, аби не викликати найменшої підозри, лейтенант сам допоміг мені з відповіддю.

Він попросив, коли наздоженемо колону, передати зампотилу майорові Мітькіну, щоб прислав когось на буксир, бо поломка, напевне, серйозна. А то будуть без кухні. І я пообіцяв передати, а тоді ще запитав, чи далеко вже від’їхала колона.

Лейтенант відповів, що відколи вони заглухли, минуло не більше півгодини. Він сказав, якщо до Вишнівця ми колони не наздоженемо, то там вона повертає, регулювальник на перехресті вкаже напрямок… І аж тоді я дізнався, що у Вікнинах об’явилася банда. Правда, Вікнини лейтенант назвав Окнінамі, але я здогадався. А потім, зам’явшись, він поцікавився, звідки ми, з якої частини?

Весь цей час я найбільше остерігався, аби лейтенантові не збрело обходити нашого «віліса» з другого боку чи щоб колишній піхотинець бодай випадково не повернувся до нього лицем і той не зауважив його одноокість, яку у цій ситуації я навряд чи зміг би якось пояснити. Але Віллі, вочевидь, і сам пам’ятав про це. Треба було хоч бинтом перемотати, якого в аптечці достатньо. Далі так і зробимо…

Я відповів лейтенантові, що ми із штабу округу, і наказав Віллі їхати. «А-а», – багатозначно протягнув той тиловик, і так з відкритим ротом ми й залишили його край шосе.

Колону ми побачили вже перед самим Вишнівцем. Бо ж після зустрічі й розмови з лейтенантом повертати назад уже не було як… А коли ми від’їхали кілометрів п’ять і стали, і я бинтом перемотував колишньому піхотинцеві лоба навскоси, разом з бровою, щоб таки приховати відсутність ока, а рану у війську пояснити завжди простіше, то подумав, що ті з колони, як ми їх наздоженемо, все одно будуть бачити лише світло наших фар і не більше. Я вирішив ризикнути й, коли знову рушили, наказав Віллі дати газу!

І з горба від Старого Вишнівця у долині ми таки побачили хвіст тієї колони. Судячи з вогників фар, не менше двадцяти машин. Останні ще тільки сповзали з горба до містка через Горинь, а передні, повернувши за річкою праворуч, уже мерехтіли вервечкою у напрямку на Лози…

Ми прилаштувалися за останньою будою. Звідси по прямій до нашого лісу буде кілометрів з вісім, не більше.

– Ну, ти, льотчику, заїхав! – знову вирвалося у мене мимохіть. – Їхали, їхали і заїхали!..

– Ти ж хотіти – право!

– Право! А після право є ліво!.. Ти що, не знаєш, де Карпати! Але ж, правда, звідки ти можеш то знати?.. Не менше полку женуть на нас… Наше щастя… – додав я після паузи.

На розвилці за мостом стояв солдат, який лише спостерігав, як машини одна за одною повертали направо.