До самого лісу я відчував на губах той солоний присмак материної сльози і ще – її тепло. Серце стискалося від думки, що навряд чи тепер скоро побачу неньку, а може, вже й не побачу ніколи. Поки дійшли до лісу, хмари на сході почали рожевіти. Але густий клин туману з долини, від Братерщини, прикривав наші силуети від чужих очей.
А коли вийшли на шлях і знову перебігали насипом, то назустріч з туману спершу почули похропування коней, а потім викотилася підвода. Здавалося, що у дядька на возі повилазять з орбіт очі, коли ми з Віллі стали поперек дороги. Зупиняючи коней, він натягнув віжки з такою силою, що руки підняв врівень з головою, і якби ще трохи, то коні, задкуючи, перекинули б з насипу і воза, і його разом з возом.
Дядько був не з нашого села, і я поцікавився, звідки і куди він їде. А коли почув, що з Підгайців – на станцію, де має взяти ваги для колгоспної комори, а по дорозі братовій у Борсуках пару бальків для причепи скинути, то зрозумів, що він не бреше. На підводі й справді лежало кілька рівних соснових стояків, ще свіжих. Я хотів було нагадати дядькові нашу колишню заборону на вирубування лісу без крайньої на те потреби, але натомість запитав, чи не бачив він по дорозі солдатів.
Мій співрозмовник перевів погляд з мене на одноокого сутулого офіцера по той бік воза, без кашкета, зате із торбою за плечима й «пепеша» на грудях, і відповів, що не бачив. Дядько, вочевидь, був не дурний і розумів, що версія з «не» у будь-якому випадку буде для нього кращою, ніж з «так».
Тим часом Віллі неквапливо дістав з кишені пачку трофейного «Біломорканалу», витрусив собі цигарку і, припаливши, запропонував дядькові. Той покірно взяв цигарку і деякий час приречено теребив її тремтячими пальцями з грубою, потрісканою на пучках шкірою, а потім заклав за вухо. В його очах промайнула тінь відчаю, а неголені запалі щоки ще більше зблідли. Найбільше я боявся, аби дядько зопалу не рвонув коней, пускаючи їх прямо на нас, навтьоки… Від кулі він би все одно не втік, хоч ми, напевне, й не стріляли б.
Пізніше, похваливши колишнього піхотинця за дотепність, я все ж жартома дорікнув йому за те, що ледь не до смерті налякав мого земляка отим «Пожайлуста!» – простягаючи цигарку.
А тоді, коли дядько ховав її за вухо, я запитав у нього, чи добре він нас запам’ятав?
– Не бачив і не чув… – Це було схоже на «Отче наш», і дядько подумки вже, мабуть, прощався із життям, бо тим рускім на дорозі нічого не вартувало його пристрелити.
– А то самі знаєте! – ще раз натякнув я йому, хоч у цьому вже не було потреби.
Я був майже впевнений, що цей дядько навіть рідній жінці якщо колись під периною і розкаже про те, кого зустрів удосвіта на лісовій дорозі, то це буде не раніше, ніж упаде сніг.
– Вйо! – замість дядька прицмокнув я на коней, а він, з біломориною за вухом, сидів на возі рівно, наче шворня проковтнув, і, напевне, аж до самого села все ще чекав кулі у спину.
Ми з колишнім піхотинцем знову заглибилися у ліс. Коротка червнева ніч минула, й ранок видався хмарним і сірим. Здавалося, через те навіть пташки починали не так бадьоро, як завжди.
І все ж ліс давав відчуття безпеки. Ліс, у якому виріс, знайомі стежки й дерева, трави і води, й саме повітря, настояне на усіх цих звичних з дитинства запахах пізніх суниць та лісових малин, що якраз почали достигати, – це заспокоювало, хоч я і розумів, що уся ця благодать може закінчитися однієї миті. Тієї миті, коли почнеться облава.
– На Ставках нас уже можуть чекати.
Я просто поділився з товаришем своїм припущенням.
– Підемо на оанс, цвоа[25]? – запитав Віллі. – Хочеш, я першим? – уточнив він.
– Ні, цього я не мав на увазі, – сказав я.
Кинув я це з роздратуванням, щось у словах колишнього піхотинця мене зачепило. Напевне, все ж далася взнаки напруга останнього дня. Бо ж якби він запитав про щось подібне ще вчора, до того, як ми зіткнулися з гарнізонниками, я б, думаю, відреагував спокійніше. Невже колишній піхотинець може думати, що я хочу ним прикритися? А може, просто жаліє з огляду на мою рану?
Втім, «на оанс, цвоа» нам було ще зарано. І я сказав, що ми розділимося вже, коли почнеться спуск, і Віллі кивком голови зі мною погодився.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Останній герой » автора Вільчинський О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „10. В обіймах лісу. Кругова оборона“ на сторінці 1. Приємного читання.