Розділ «11. Ластівка з дощу»

Перемацавши з німецькою ретельністю набої й припаси, Віллі знову розклав усе це на задній сідушці, начеб запам’ятовуючи, де що кладе. Залишилося ще трохи риби з тієї, що ми запекли на вогні й не доїли, і він також поклав її за сідушку Після цього ми знову розділилися.

Баварець обрав собі місцем засідки все той же ялинник, тільки трохи ближче того місця, куди ми перекотили машину, і насправді він просто залишився біля неї на сторожі. Я ж повернувся до своєї клуні в коноплях, перекошений верх якої було видно з ялинника. Сигналом попередження залишався крик сови, на крайній випадок – постріл.

Сонце вже піднялося над лісом, і хоч сам його сліпучий диск, поки я обходив Ставки, лише раз з’явився у просвітку між кудлатими сірими хмарами, у повітрі парило немилосердно. Здавалося, все принишкло в очікуванні неминучої зливи: і трави, й води, і птахи, і навіть жаби… Лише найменші з них – кумки – невтомно викликали дощ із вербових та ліщинових кущів, на гілках яких вони переважно сиділи. А ще цвіркуни у коноплях не стихали ні на мить. Вони мене й заколисали.

Там, у клуні, мене й застала гроза, з громами і блискавками. Грім мене й розбудив. До того ж скоро виявилося, що старі, струпішані, порослі мохом сніпки на клуні у багатьох місцях протікають.

За трухлявими одвірками поверх конопель виднівся схил горба по той бік видолинка й контури лісу за пеленою дощу…

Коли спав, знову снилося, як стріляю. І спершу здалося, що гроза була лише відлунням того бою, де я гатив з «гочкіса» саме в тому напрямку над коноплями, по схилу горба, і навіть бачив, як кулі сікли траву й дерн розлітався клаптями, хоч насправді з такої відстані я аж ніяк не міг цього бачити. Я знову чув вигуки: «Сєргєїч, абхаді ету суку слєва!» – й улюлюкання долітало десь збоку все ближче й ближче.

Потім той лисий за коноплями немов спотикнувся, упав і двічі дриґнув ногами, а тоді зверху щось бахнуло, і я ще встиг подумати, що вони закинули лимонку на сніпки… Так і прокинувся.

Я пересунув сіно у ближній від входу куток, що видався мені найсухішим, сів, упершись спиною в стіну, й знову заплющив очі… І ще деякий час продовжував відстрілюватися, чув улюлюкання і бачив схил горба, і знову той лисий за коноплями упав й знову двічі дриґнув ногами. Але тепер я вже розумів, що це сон. Либонь, інші сни мені тепер і не світять, ще встиг подумати, розплющуючи очі після наступного удару в небі… Потім сидів і просто слухав дзюрчання води зі стріхи.

Над клунею й далі раз по раз гриміло, а із стелі у протилежному кутку вже накапало цілу калюжу. Я чомусь подумав про тих людей, які вчора ще до з’яви гарнізонників звозили сіно. Напевне, я їм навіть заздрив, тільки не хотів собі у цьому зізнаватися… Звичніше було думати, що я тут не просто так шастаю лісом, а воюю й за них.

Але ж хто все-таки був коло «віліса»? Де поділися тушонка й гранати?.. І що робити далі, коли допомоги чекати нема звідки? Всі наші хлопці якщо не у землі, то по тюрмах та Сибірах, і, можливо, лише одиницям удалося «легалізуватися» тут чи пробитися на Захід. Тепер, зі сну, спостерігаючи, як за порогом клуні понуро похитувалися під дощем коноплі, все явилося ще у темніших тонах, ще очевиднішою була наша приреченість.

День-два – максимум, на що ми могли розраховувати, поки рускі кинуться пропажі своїх. А тоді цей спорожнілий ліс, з якого, якщо подумати, то й нема куди відступати, що колись повнився голосами хлопців і був свідком того, як ми починали і куди верталися з рейдів, і де ми прощалися з братом, завтра стане нашою могилою, так само як учора став могилою наших ворогів… Але тут ці ублюдки нас не поховають і людям не дадуть поховати. Вони кинуть нас під школою, як раніше не раз робили з нашими хлопцями, а стукачі виглядатимуть, хто прийде оплакувати…

Холодні краплі, стікаючи по стіні, раптовою зимнотою обпекли потилицю. Я пересунувся ближче до входу, й тепер коноплі заступили мені більшу частину схилу, виднівся тільки самий вершечок горба… Якби почалася облава, все одно слід було відходити до лісу: ця клуня серед конопель – надто зручна мішень. І я з ностальгією подумав про свого старого «гочкіса», який у ділі був набагато справнішим за трофейний «пепеша», а тепер знову спочивав без набоїв тут же у клуні під дилями.

І ще я упіймав себе на тому, що зовсім не думаю про смерть. Можливо, я вже занадто давно готовий до неї. Геройська смерть за Україну – ми всі себе до цього готували, і на війні це часто було далеко не найгіршим виходом… Бути скаліченим і потім ще довго мучитися – лякало більше. А ще більше, ніж бути пораненим, не хотілося попасти живим у руки ворогові. І тепер той страх вернувся знову. Не бояться тільки дурні.

Живим я не дамся – то вже було вирішено колись один раз і назавжди, і про той «останній патрон» для себе я ніколи не забував, на крайняк могла бути і граната. Хоча для надійності я завжди відкидав три набої, старався ще до того, як плече почне відчувати віддачу приклада, бо тоді, коли кров уже закипала, всі ті думки начеб вивітрювалися, і я просто лупив і старався не промахнутися…

Непомітно для себе я ненадовго знову провалився у сон. Цього разу холодні краплі упали мені на щоку й не дозволили покінчити з двома мордатими кацапами… Вони з’являлися наче нізвідки й наближалися тільки по двоє, парами. І коли я стріляв й один падав, то другий зникав сам. А підкошений двічі дриґав ногами… Тоді з’являлося двоє наступних. І я знову стріляв. Так продовжувалося кілька разів. Я боявся, що у мене закінчаться набої, і вони таки закінчилися… Залишався тільки той «останній патрон», але мої руки враз чомусь стали такими важкими, що я їх ледь підняв. Я пам’ятав, для кого ця куля, але мені кортіло ще хоч раз побачити, як той гад буде дриґати ногами…

Коли краплини зі стелі знову обірвали цей мій напівсон-напівмарення, я підвівся на ноги й зробив крок до виходу. Підставивши долоні під стріху, хотів уже по-справжньому умитися, аби нарешті таки виплутатися зі сну… І цієї миті на протилежному схилі, там, де вчора зранку люди збирали сіно, побачив самотню згорблену постать під дощем. Відділившись від дерев, вона почала спускатися по безлісій частині горба і дещо нагадувала мураху, тягнучи за собою ще якийсь предмет, у якому я навіть не відразу упізнав ровера.[28]

Ще за хвилину у постаті, що сходила з горба, спираючись на ровер, уже вгадувався силует жінки. І хоч до неї було ще надто далеко, аби я міг когось упізнати, неясний здогад уже зажеврів. Я навіть почав внюхуватися у дощ, начеб зважуючи, чи не привиділося мені все це, й просто не міг повірити у те, що бачив, до різі в очах вдивляючись з порога клуні поверх конопель.

– Боже, дай, щоб то була вона!.. – мимоволі вирвалося у мене разом із видихом.

Важко було повірити у те, що бачив. Але видіння не зникало… Більше того, жінка враз розпласталася на траві, і ровер накрив її зверху. Вона відіпхнула його, а тоді скинула з себе сіре рядно, що ним укривалася від дощу і в якому, вочевидь, тепер заплуталася.