Розділ «15. Нічний рейд і подвійний поворот»

– Віллі, прямо! – штовхнув я ліктем під бік колишнього піхотинця, коли до регулювальника залишалося метрів десять, і міцніше притис до живота трофейного «пепеша»…

І коли ми зрозуміли, що нам це таки вдалося, і вже коли проїхали перше за Вишнівцем село і в’їхали у наступне – то вже мала б бути Горинка, і ніхто за нами не гнався, я нарешті зняв з колін автомата й пхнув на задню сідушку.

– Щастить як утопленим! – бовкнув спересердя. – А «віліса» тра’ втопити! Бо ж ті архаровці таки мусять колись кинутися! Шкода, річок великих нема близько…

– А Карпати як? – подав голос Віллі.

– Які там Карпати? То ж утопія. Поміркуй сам, кордон нам тепер не перескочити ніяк. Ну, нехай навіть удасться! А далі? Нас чехи чи мадяри зразу і видадуть!..

– Розуміти, капут, ферштейст ду?

– Шау ма маль, Віллі! Шау ма маль!.. Побачимо. Може, то тільки початок. Але машину залишимо у Крем’янці, і то десь на видному місці. Під тим їхнім райкомом! Або ні. Бо чим пізніше її знайдуть, тим для нас краще, – розмірковував я вголос. – Попри гору Бону, лісом через Крем’янецькі гори ми підемо на Білокриницю і далі – на Стіжок. День пересидимо десь у лісі, а завтра вже будемо у Шумських лісах. Такий, Віллі, у мене план. Що скажеш?

– О мій Боже! Знову ліс!.. – застогнавши, кинув німецькою колишній піхотинець, і я, чи не вперше, зрозумів його без перепитування. – Ти послєдній пока что живой!.. – знову почав було він каліченою російською.

– Не сци, я знаю сорок способів виживання… Трохи побудемо у Шумських лісах, далі перейдемо у Суразькі. У війну я там бував і ті краї знаю достатньо… Тим більше, у мене тут ще є деякі справи. «А ти знаєш, що у мене буде син?» – Я хотів було похвалитися ще й цим, але встиг проказати це лише подумки, наче «Отче наш», і був радий, що не бовкнув зайвого: а раптом ще й не буде? – А ближче до осені подамося до Чорного моря… – кинув я замість цього.

– До Чорного? – здивувався колишній піхотинець.

– Повір, що до Чорного краще, ніж до Білого… Рвонемо на Одесу, по моїх колишніх слідах. Я знаю місце недалеко від Проскурова, де товарняки на підйомі пригальмовують. Вони будуть ловити мене тут, а ми будемо там! До речі, все забуваю тебе, Віллі, запитати: ти женитися не думаєш? Ну там, у Баварії, у тебе жінка є?

– Як то?.. Уже ні, давно, я думаю, – не відриваючи погляду від нічної дороги, сказав він.

Ця плутана відповідь колишнього піхотинця мене цілком влаштувала.

– А хочеш женитися тут?.. У мене є одна ідея!

– Женитися? – меланхолійно перепитав Віллі, мабуть, полинувши думками кудись дуже далеко звідси.

Але я не дав йому часу на роздуми й повідомив, що колишня моя квартирна хазяйка в одному з одеських присілків просила знайти їй роботящого чоловіка із «западної»…

– І я подумав, що ти їй підходиш. Будеш із «западної», скажемо, що мадяр. Не думай, вона ще не стара, тепер їй, може, трохи за сорок, не більше… Треба легалізуватися, Віллі. А про документи також подумаємо, але пізніше. Війну на разі будемо закінчувати, а там побачимо… – щось у цьому дусі, аби знову не задрімати, буркав я собі під ніс аж до самого Крем’янця, вже й не дуже зважаючи на те, слухає мене колишній піхотинець чи ні.