Розділ «2. Нічні мандри»

Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.

А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.

Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.

Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки, а пізніше він навіть намостив собі там справжнє лігвище. Хоча коли він вже трохи походив нашим лісом і краще його вивчив, то ще за дня примічав собі якусь свіжу копицю і на ніч заривався у неї, лише над ранок повертаючись у своє лігвище…

Наша причепа знадвору замикалася на колодку, а мати відмикала її, лише коли приходила із відром по дрова, на дні якого була для нас їжа. З боку це виглядало як завжди, вона й раніше так робила – накладала дрова у відро, бо так легше носити. А коли вже йшла з дровами, то колодки не чіпляла, а затикала двері на патичок, у нас це називалося саме так. Я спостерігав ізсередини за материними руками й щоразу картав себе, що не можу допомогти їй донести ті дрова до хати…

А коли я збирався у свої нічні мандри і на цвинтар, і до Улі на Крем’янець, то на причепі, звісно, уже висіла колодка. То я вилазив через верхню дошку. Ця широка на три долоні дошка через давність причепи вже помітно осіла. Щілина між нею та бальком була долоні на дві, а коли її одним кінцем злегка підважити, то вона і зовсім виймалася, і цього мені цілком вистачало, щоб пролізти.

З подвір’я через перелаз я вийшов на город, а далі попри хлів до межі. А коли нагадав про себе сусідський собака і вже не переставав гавкати, поки я не дійшов до кінця городу, я зрозумів, кого мені треба остерігатися найбільше – це сільських собак. «Як той лис», – ще подумав я про себе, але це порівняння мені чомусь сподобалося.

Цвинтар серед ночі – місце малопривабливе, де, кажуть, збирається нечиста сила. Але чого мені її боятися, нехай вона мене боїться, подумав я, виходячи із нашої на ширшу межу. На тій межі, що тягнулася повз усі городи, завжди була втоптана стежка, ніч була ясна, місячна, і такої ночі навіть похід на цвинтар видавався не таким уже й безглуздим.

Ця межа мала лише один заворот під прямим кутом за городом старого Череватого, від прізвища якого, власне, й отримала назву вуличка. Але за вуличкою ця межа начеб переходить в іншу межу, ще ширшу, між Мацюками й Шустаками, що веде до саджалки – огородженої невисокими дощаними стінками із дерев’яними помостами всередині копанки, де жінки, як у нас кажуть, перуть хуста. Не раз ще до війни, та й у війну також, допомагав матері носити до саджалки важкі ноші з білизною чи з домотканими вовняними ряднами. Носити ті рядна я не любив найбільше. Мати їх прала, а потім я носив назад, але мокрими вони ставали набагато важчими, доводилося робити більше ходок.

На сході, в Одесі і на шахтах, я безліч разів уявляв собі і ці межі, і ці стежки мого дитинства, і тепер під хор цвіркунів із завмиранням серця рушив у тому ж напрямку, до саджалки. Я просто хотів пройтися селом, коли мене ніхто не бачить, і саме тими місцями, які пам’ятав і любив. За саджалкою мені належало зробити вибір – або звернути на головну вулицю, або паралельною немощеною вуличкою з другого боку струмка, що витікав із саджалки і де завжди больбалися качки й гуси, пройти до діда Лук’яна. Бо у того діда Лук’яна був ще й син Лук’ян, а біля їх подвір’я – Лук’янова криниця, мабуть, наймілкіша у селі. До води всього три метри, не більше, але вода добра, хоч і дещо м’якувата.

Випити води із Лук’янової криниці – то також було моїм бажанням тієї ночі. Мабуть, я хотів просто пригадати смак дитинства… А потім я мав якось прошмигнути роздоріжжя, а там уже пряма до цвинтаря. Правіше, з того боку дороги перед Гіркою – старий цвинтар із дерев’яною капличкою при вході, де поховані всі мої діди, баби, прадіди і прабаби, і всі інші пра-пра, а прямо – новий, якого освятили на початку 1920-х. Батькова могила уже на новому…

Я слухав нічних цвіркунів і віддалені, то тут, то там, гавкоти собак і навіть почув, як у чиємусь хліві ремиґнула корова, що аж проскочив той заворот у кінці городу Череватих і з розгону влетів на інший город. Там були молоді буряки. Я одразу це зрозумів, наступивши підошвами на тверді горбочки, й ураз зашпортався і полетів носом, уже на нюх відчувши і гичку, і хопту також. Добре, хоч ніхто не бачив. А може, нечистий ногу підставив?

І швидше за звичкою, вже коли підвівся, все ж подумки проказав «Отче наш», а потім і «Богородице Діво, радуйся». Ці короткі молитви, яких нас із братом навчила мама, ще як ми не уміли читати, я їх часто промовляв і під час своїх мандрів на сході… Поволі перейшов вуличку, потім ще трохи стежкою повз Шустаків город, де тепер вздовж стежки з’явився неглибокий рів, у який я також оступився, і нарешті побачив саджалку. Навіть не так побачив, як відчув сирість, якою тягнуло від неї, а ще – почув!.. Бо тут уже жаби своїм кумканням глушили і цвіркунів, і всі інші звуки.

А вже перед самою саджалкою раптом долинуло до вух шарудіння біля стежки і начеб сопіння у траві. Зупинився, завмер. У траві також принишкло, але лише на кілька секунд, а далі – знову метушливе сопіння. Звичайно, це був їжак, як і я – нічний мандрівник. Наші стежки перетнулися, і кожен продовжив свій шлях.

У темряві я все ж розрізнив контури саджалки і, заглянувши через дошки у копанку, побачив чіткий, мов намальований, відбиток місяця у воді. Цієї ж миті мене втяв у шию комар, а інші безперервно дзижчали над головою, то довелося виламати гілочку з верби й одмахуватися до самої Лук’янової криниці.

Ніч ще тільки-но почалася, і я раз чи два чув, здається, чиїсь голоси, а в одному вікні, вже як поминув саджалку, світилося. Я не міг згадати, чия це точно хата, але пам’ятаю, що десь у цьому кутку жила старенька вчителька, яка ще маму вчила. Але чого б це старенька так довго світила? Імовірніше, що у хаті мала дитина і батьки не гасять лямпи, тримаючи її на малому вогні на випадок, коли доведеться вставати.

Біля криниці знову прислухався. Наче тихо. Намацав відро і хотів тихенько спустити, але стара корба раз по раз порипувала, видаючи мене. А коли відро нарешті бовтнуло і я почав його піднімати, то вона раптом рипіти перестала, чи то під вагою відра, а чи просто мені на догоду?.. І я не лише скуштував знайомого з дитинства смаку, а й умився тією водою.

Від того всього якесь тепле й водночас пронизливо-тремке відчуття аж до зашпорів по шкірі пронизало душу. Час наче зупинився, і я ще трохи постояв, прислухаючись, а насправді, мабуть, просто смакуючи мить. Це тривало, може, хвилини дві-три, не більше, поки з того боку вулиці не загавкав собака і, як мені здалося, я вперше чітко почув чийсь голос. Але лише голос, а слів розібрати не зміг.

Голос долинав із видолинка, де вулиці розходилися й одна з них повертала до цвинтаря. І я поволі рушив на цей голос, прислухаючись чи не після кожного кроку і намагаючись не виходити з тіні старих тополь, що росли вздовж качиного струмка. Добре, що без зброї, ця обставина робила мене вільнішим й обережнішим водночас… Невдовзі ті звуки повторилися. Однак тепер це вже більше нагадувало щось середнє між белькотінням і харчанням, начеб хтось натужно відпльовувався. Але я все ще нікого не бачив, поки не підійшов упритул до перехрестя й аж тоді у місячному промінні врешті-решт розрізнив чийсь силует.