Розділ «16. Залізні двері»

Ту першу ніч, коли ми й самі не знали, що вириваємося з кільця, яким нас оточували вороги, і, можливо, якраз це незнання й допомогло нам вирватися, потім я часто згадував і перебирав у пам’яті до найменших подробиць… А вирвалися ми й справді дивом, наче у тій легенді про залізні двері, яку я чув від старших ще у дитинстві.

Ми з Василем навіть ходили ті двері шукати і за Замком і на Горах, майже як залізні стовпи малий Тарас. Тільки його стовпи підпирали небо, а наші двері вели у Чари-Мари. Ніхто не міг пояснити точно, що це за Чари-Мари – країна чи місто, але казали, що хто ті двері знайшов і пройшов крізь них, то міг більше нічого не боятися, однак сам не пам’ятав, що там, за тими дверима, бачив. Він потім наче проживав друге життя, довге і щасливе.

Звичайно, ніяке довге і щасливе нам з Віллі не світило, хоча, мабуть, це ще залежить від того, з чим порівнювати. Тим більше що ми з Віллі усе пам’ятали, а залізні двері я згадав лише тому, щоб мати бодай якесь пояснення нашому везінню, втім, якщо по правді, то ніколи й не переставав вірити у свою щасливу зорю.

А коли вже пізніше аналізував події тієї ночі, то у мене міцніло переконання, що нам просто пощастило на якусь годину, а мо’, й менше випередити наших переслідувачів, перш ніж кільце замкнулося. А запасна каністра з бензином, гроші й рускі військові мапи майже всієї Правобережної України, що їх ми знайшли у «вілісі», нам у тому допомогли. Хоча уночі від мап мало користі і насправді нам більше допомогли тиха волинська ніч і безлюдна дорога.

До Крем’янця ми так тоді й не доїхали, до кордону також. Бо я вчасно прикинув, що якби сталося диво і ми до нього таки доїхали і навіть ще більшим дивом якось його перейшли, то хіба велика радість була б опинитися в лапах польських чи словацьких емгебістів, чим вони ліпші за цих? Тепер кругом нас одна комуна.

За Горинкою я сказав Віллі повертати на Плоске, де починався знаменитий Ямпільський шлях. Дорога була широка й порожня, лише під Матвіївцями самотній дядько вів коня, начеб на нічне. Втім, коні ж тепер усі колгоспні, і я не знав, чи водять на нічне колгоспних коней, бо щось таке чув, може, й від мами, що їх і влітку годують на конюшні.

Що цей горб і долина матвієвецькі, я у світлі фар упізнав навіть серед ночі по трьох вербах, що химерно зрослися у видолинку і біля яких я одного разу стояв на чатах, коли ми переходили через шлях з усім обозом. А переходили ми його туди й назад не раз і не два… І я вглядався у темряву по правий бік, де за долиною притоки Горині – Гориньки – починався наш ліс, тільки з іншого кінця.

– Там наш ліс, мамка! – показав я рукою у темряву, але Віллі лиш мовчки кивнув, зосередившись на дорозі, вглядаючись своїм єдиним оком у вибоїни, що то тут, то там з’являлися у світлі фар.

Так ми і їхали цілу ніч на схід, лише під скривленим вказівником із стрілкою «Шепетівка» зупинилися трохи відлити… Світати почало під Любаром, там уже пішли соснові ліси. На відміну від Шепетівки, ніякого вказівника не було. Просто, коли ми його проїхали, – це було перше поселення з ознаками міста, і, згідно із мапою, це мав бути Любар. Ми переїхали міст у центрі, а далі дороги розходилися на три боки, і я скерував Віллі на ту, куди показував вказівник зі стрілкою «Вінниця».

За Любаром уже розвиднілося, і ми пропустили дві підводи нам назустріч і одну вантажівку з будою. Проте ще до сходу сонця з’їхали з головної дороги у живописний ліс, знайшли за звичкою трохи сіна й поснули, навіть злегковаживши виставити варту; та й що б це дало?.. Ставити Віллі не було сенсу, він перед новою дорогою має як слід відпочити, а сам я й так дуже чутливо сплю. Крім того, я подумав, що коли вже щастить, то й далі буде щастити. А військова форма радянських офіцерів у звиклих до неї місцевих жителів не повинна викликати жодної підозри.

Я заснув з думкою про Улю і прокинувся також з нею. Просто знову побачив її очі, навіть почув її слова, і на душі одразу стало тепло… Я лише день як поїхав, а вже думав, як буду повертатися. Там, у лісі за Любаром, я ще не уявляв коли і як, але знав, що це обов’язково буде… Але поки що нам потрібно було вибиратися.

Коли я прокинувся, Віллі уже не спав, а доливав із каністри у бензобак. Я запитав, на скільки ще кілометрів вистачить пального, але почув лише звичне:

– Шау ма маль…

Тоді ми на деякий час схилилися над мапою, і я помітив, з яким кислим виразом вів Віллі пальцем на схід.

– То єст твой нах Карпати? – буркнув він із легким докором у голосі.

– Карпати зачекають. Поки що зюйд, ост-зюйд! – показав я рукою кудись позад себе, у напрямку головної дороги, з якої ми з’їхали і де, за моїм уявленням, і має бути той південний схід.

– Ост-зюйд – болшой дупа, – кинув колишній піхотинець і почав розкладати наші нехитрі наїдки.

– Я там обіцяв одній вдовиці жениха – це для тебе єдиний шанс, друже Віллі, – переконував я його у тому, в чому й сам був невпевнений, але що мені ще залишалося.

А після цього ми пополуднували, й колишній піхотинець завів двигуна. Вирішили їхати завидна, і метою нашою був Козятин – найближча велика станція, про яку я чув і через яку точно проходять поїзди на Одесу. Судячи з мапи, до нього було кілометрів сто-сто двадцять, не більше.