Розділ «15. Нічний рейд і подвійний поворот»

Я поклав на коліна трофейного «пепеша» і з задоволенням вдихав свіже, духмяне від лип, що вже почали цвісти, повітря. А вже як поминули перші хати, то у нашій вулиці, крайній від лісу, вилетіли з темряви на світло фар й один за одним бамцнулися у лобове скло два великих жуки-роґалі.

У нашій вулиці Віллі трохи пригальмував. А коли вже котилися повз нашу хату, то там світилося тільки в одному вікні, тому, що з ванькира. Тугою стиснуло серце, і все ж я стримався від першого пориву зупинити «віліса» й вискочити, востаннє обняти матір, лише встиг нишком перехрестити ту освітлену цятку, поки проїхали.

Вздовж вулиці час від часу до тинів тулилися люди, а дорогу під самими колесами перебігали коти й собаки. За старим цвинтарем я буркнув до колишнього піхотинця, аби він дав газу.

– Давай! Ті рускі шмалять, не дивляться! – наказав я йому.

Він трохи притис, але не дуже. Заважали ями й вибоїни, які Віллі, втім, вправно обминав. Далі ми їхали мовчки, тільки на роздоріжжях я відривав від автомата руку й показував баварцеві напрямок – вправо чи вліво. І лише за Ланівцями, коли вже пішла пряма на Збараж, можна було нарешті трохи розслабитися.

Після лісу, всієї тієї біганини, тепер, у кабіні, під рівномірне гуркотіння американського двигуна, коли назустріч неслась освітлена фарами нічна дорога, принаймні у мене деякий час справді було відчуття переможця. Правда, враження від усього цього дещо псував колишній піхотинець.

– Шаумамаль, ферштейстду?[34] – буркав він і раз по раз витирав вказівним пальцем око, начеб воно у нього справді свербіло чи сльозилося, і, виходило, у ці моменти вів машину навпомацки.

Деякий час я терпів це, а потім штрикнув його ліктем під бік і сказав, аби не корчив із себе аса. А коли він запитав, чого я хочу, то я додав уже більш примирливим тоном, що «Віллі їде на “вілісі”» – не так уже й погано звучить!..

– Віллі, Вільгельм – то є другий моє ім’я, – відповів він.

– Друге ім’я? – не зрозумів я.

– У мене є ще один ім’я – Йозеф!

– Йосип?

– Йозеф! – повторив він, не відриваючи свого єдиного ока від дороги. – Мій перший ім’я – то Йозеф! У нас, в Баварії, католицькі традиції, імена святих дуже поважають, – калічив далі своєю російською колишній піхотинець, начеб випльовуючи слова. Я, напевне, так ніколи не навчуся.

– А чому ж ти тоді назвався Віллі?

– Мені так більше просто! Другий мій ім’я – Вільгельм, то мій матка придумати! Вона із Саксонії! Мабуть, померла уже! – під першим крутим підйомом за Ланівцями перекрикував гудіння двигуна Віллі.

Назустріч нам поки що трапилася лише єдина полуторка, що, видно, верталася з області у Ланівці, в район.

– А кайзера вашого останнього як звали? – спробував я пригадати історію. – Вільгельм? Точно ж, Вільгельм! – сам собі й відповів, оскільки Віллі ніяк не відреагував на моє запитання. – А Йосип – то не ваш, то був австрійський, правда? – але колишній піхотинець продовжував мовчати.

Звичайно, я й сам розумів безглуздість своїх запитань на цій нічній дорозі у трофейному «вілісі», що, підстрибуючи на вибоїнах, мчав нас назустріч невідомості. «А савіти за стільки років уже могли б дорогу і підсипати…» – ще, пам’ятаю, думками пробував відганяти сон, але повіки вперто злипалися.

Я притис до живота «пепеша» і сказав Віллі, що у Збаражі відразу при в’їзді треба повертати направо. Я це точно знав. У Збаражі та його околицях мені доводилося допкати болото ще під час війни.

Правда, тоді ми як туди, так і назад верталися здебільшого польовими дорогами. Але я пам’ятав, що прямий шлях із Крем’янця на Тернопіль і далі в глиб Галичини, до Карпат, пролягає, якщо брати так, як ми їдемо, то справа від Збаража. Ту дорогу на відтинку між Збаражем і Вишнівцем ми вже переходили, вертаючись з рейдів із Галичини.