Розділ «6. Колесо фортуни»

Водяні стовпи від вибухів ще не осіли, а прямо переді мною, у видолинку, метрів за п’ятдесят, де закінчувалася проріха між коноплями, сиділи навпочіпки п’ятеро гарнізонників. Один з них підвів голову.

– О-бана! Матрі, бля!.. А ето єщо кто?..[6] – почувся схожий на зойк вигук.

Звичайно, я відразу зрозумів, що видав себе з головою. Але хіба міг передбачити, що у цьому місці й у цей час рускі глушитимуть рибу?

– Рукі ввєрх! Стой![7] – першим опам’ятався хтось із них.

Я почав поволі задкувати і, напевне, у ту хвилину ще мав якийсь шанс на втечу. Але віддаль між краєм конопель і лісом через луг, з якого ото недавно сім’я згребла сіно, все ж була завеликою, аби я був упевнений, що зможу добігти туди раніше, перш ніж хтось із гарнізонників доскочить до клуні, а звідси я був би для них зручною живою мішенню.

Ще був шлях через вербові кущі й заросле осокою болото. Тепер, ближче до середини літа, болото вже не таке грузьке, та й верболіз – сякий-такий захист. І все ж, задкуючи, я спершу кинувся у коноплі, але вчасно одумався й, пригинаючись якомога нижче, майже торкаючись парабелумом землі, метнувся в інший бік – до кущів. Тоді й пролунали перші постріли. Два чи три.

– Стой! Стрєлять буду![8] – крикнув хтось, як «по уставу», одночасно з пострілами.

Я упав, але відразу підвівся, заскочив за клуню. Проте її трухляві стіни були для мене слабким захистом і будь-якої миті могли стати пасткою. Я присів й обережно виглянув з-за рогу. Кричав огрядний офіцер з піднятим угору пістолетом, який стояв там же, на березі, де раніше всі вони сиділи навпочіпки:

– О-йоп п-паю!..[9] – начеб відригнув той огрядний на березі.

Він ще двічі пальнув у повітря, тим часом як двоє інших, також із вгодованими пиками, неквапом рушили у мій бік схожою на стежку проріхою в коноплях.

– Стой! Вихаді с поднятимі рукамі! Шаг влєва, шаг вправа!..[10] – волав огрядний.

А тоді я враз побачив ще одного, коротконогого із автоматом «пепеша» в руках, який швидко біг низом довкруг конопель, начеб в обхід мені.

Отож, почали полювання за всіма правилами, відзначив я подумки. Тепер і справді утікати було пізно, й, напевно, це було першим розумним рішенням, відколи я виявив себе перед гарнізонниками.

І ще мені впали в око кілька великих, як колоди, рибин, що поспливали у воді за плечима в того огрядного вояки, який, як мені здалося, тепер прицілився у мій бік, хоч з такої відстані з його ТТ важко було влучити навіть у клуню, а не те що в мене. Тоді ж до моїх вух долинуло щось схоже на улюлюкання. Це й справді було улюлюкання від цих двох, які, побачивши мої метання, обходили клуню з іншого боку.

– У-лю-лю-лю! – повторилося ще раз, уже голосніше.

Але до того часу мій мозок уже працював як заведений механізм, холодно й раціонально оцінюючи ситуацію. Ця безпечність і зверхність, вочевидь, мала стати їхньою помилкою. Улюлюкання рускіх ще на якусь хвилю затримало мене біля клуні. Відведена роль зайця на болоті була не для мене. Звичайно, я вже згадав про «гочкіса» під сіном і ще зауважив старе колесо від воза, зіперте до стіни клуні знадвору. І я вже знав, що робитиму далі. Проте спершу зняв із запобіжника парабелум і двічі вистрелив уздовж проріхи, якою піднімалися до клуні ті двоє.

– О-йо па-на! – донеслося з конопель, й у відповідь також затріскотіли пістолетні постріли. – Матрі па склону!…гуєв! Абхаді ету суку слєва! Атсєкай ат лєса![11]

За пострілами я не розчув прізвища, тільки й долетіло, що «…гуєв!».

Відтак вони вчасно нагадали мені про коротуна з «пепеша», якого я на деякий час випустив з поля зору. Я випростався під стіною й зверху від клуні помітив, як метрів за сто лівіше заворушилися коноплі. Потім я заскочив у клуню й дістав «гочкіса», обібрав клапті сіна, що поприлипали до залишків солідолу. А коли знову став за рогом клуні, погляд мій ще раз скосився на почорніле від часу дерев’яне колесо під стіною.