Розділ «8. Перші трофеї. Німецький розум»

Коли я вернувся до Ставок, то застав Віллі вже на греблі біля машини. Ще з лісу я помітив поруч з ним бутлик, до половини наповнений рідиною із сильним сивушним духом. Але варто було мені хруснути гілкою, як цей недобитий маркшейдер наставив на мене мого ж таки парабелума.

– Ну що, назбирав грибів?

– Назбирав грибів? – повторив за мною Віллі, наслідуючи також і мою інтонацію, але знову начеб випльовуючи слова, у мене так не виходило.

– А де ж ти зранку шлявся?

– Гуляв…

– Бач, які тут гульки йо-пайо почалися.

– Йо-пайо, гульки! – повторив він.

– А ти що, його ще й роззув? – запитав я, побачивши на березі, на розстеленому новенькому плащ-наметі старі кирзаки.

Поруч лежали ще якісь папери поряд з гранатами й залізним ящичком з набоями, а також надлупленим буханцем житнього хліба й кількома консервами тушонки, напевне, все, що було в машині. А ще трохи оддалік – каністра із характерним бензиновим запахом.

Звичайно, Віллі не міг випити аж половину бутля, але мені спершу не дуже сподобалася ця його веселість.

– Оанс, цвоа, ґзуффа![17] – Віллі і мені простягнув залізну кварту, перед тим хлюпнувши у неї з сулії. – Випити, а посля будемо думати, – сказав він своєю каліченою російською.

Я повагався, але кварту взяв. А поки я, перехиливши, занюхував рукавом, колишній піхотинець уже відкрив одну з банок тушонки, і ці перші трофеї видалися мені аж ніяк не зайвими. І коли він почав наспівувати, я, дожувавши тушонку, начеб між іншим, кинув, що тепер він мені нагадує тих німецьких велосипедистів, які проходили нашим селом у сорок першому, грали на губних гармошках і роздавали дітям шоколадки, а потім програли всі битви.

– Гітлер капут! Сталін капут! – скорчивши гримасу, виплюнув із себе Віллі. – Треба йти звідси, поки не пізно, – додав він. – Але поки що треба позбирати трупи.

– Гадаю, їх треба закопати, – сказав я.

– Ґут, – погодився зі мною Віллі.

Він також запитав, чи не треба закопати й того у лісі, і я відповів йому німецькою: «Шау ма маль».[18]

– Якщо буде час, то можна буде і його глибше зарити, – додав я українською, а він сказав, що свого привалив у глинянику по той бік соснини, але його варто було б переховати, бо якщо хтось приїде за глиною, то може легко знайти труп…

Не гаючи часу, ми взялися до діла. Але як не квапилися, на закопування перших трьох тіл пішло майже дві години. Тепер у нас обох були командирські годинники «Слава», і ми могли звірити час. Від цих несподіваних трофеїв ми вирішили також не відмовлятися. Потім Віллі зайнявся шлюзом, що його у нас ще називали «монахом», а я почав переглядати документи убитих гарнізонників, а також знайдені у машині папери. Серед них були навіть мапи.

Я сидів на розстеленому трофейному плащ-наметі й переглядав документи та військові мапи, з німецькою акуратністю розкладені в ряд, як і чотири пари чобіт, розставлені за розмірами. Змотані в купу закривавлені «хебешки» лежали оддалік, і нам ще належало їх відіпрати, як і кілька пар шкарпеток, що їх Віллі також познімав із тіл убитих. Ті шкарпетки, пригадую, здивували мене тоді найбільше, то, взагалі, для мене, звиклого до онуч, була річ небачена.