Розділ «7. Поєдинок вздовж струмка»

Але ж і Віллі ще треба догнати того шофера… Проте тільки-но я встиг про це подумати, як з іншого боку, з конопель, долинули схожі на стогін звуки. І тоді я згадав про тих двох у коноплях, що першими почали улюлюкати… Іти я поки що міг, тільки як різко піднімав ногу, то у стегні починало боліти.

Втім, коли я знайшов у коноплях трупи, на віддалі п’яти метрів один від одного, то вже ніхто не стогнав. Одному дві кулі попали в груди, і він, мабуть, одразу й відкинувся, а другого зачепило у бік і в шию. Напевне, він і видав передсмертний стогін, але коли я продерся крізь зарості конопель, то і цей уже затих. Упевнившись у цьому, я з полегкістю зітхнув, що нікого не довелося дострілювати.

А хіба я запрошував їх сюди, на наші Ставки? От і наїлися рибки. Ці двоє – то вже назавжди, і той третій на березі, з головою занурений у воду, також. Але на нього я вже не гаяв часу, бо й два ТТ стали непоганим трофеєм. Одного я запхав за пояс, а другого спершу у кишеню маринарки, але своєю вагою, стукаючи по стегні, він заважав мені йти, то довелося для рівноваги упхати і його за пояс, але вже на німецький манір – на животі. Обшукавши убитих, я знайшов документи, гроші та ще одну запасну обойму до пістолета. Усе це за хвилю опинилося у моїй кишені, і, не гаючи часу, я вирушив навздогін утікачеві.

Коли наздоганяєш, завжди маєш більше шансів нарватися на кулю. Смерть героя з кулею у животі? Про це я також подумав, обходячи свіжі кротовини у видолинку, на яких гарнізонник залишив чіткі відбитки своїх чобіт.

Звір поранений і десь причаївся, все може вирішити один необережний крок. Тут шанси в обох рівні. У цю хвилину я й сам був схожий на звіра, що йде по сліду.

Як я й думав і як показували відбитки, рускій на горб не поліз. Він подався вздовж струмка, де кущі густіші. І я обережно пішов слідом. Уважно дивився під ноги, обминав сухі гілки, аби вони не виказали мене хрускотом. І навіть біль у стегні був мені тепер начеб на руку, бо стримував від надто різких рухів.

Рускій не міг відійти далеко, і кожної миті можна було чекати автоматної черги з кущів. Але я старався про це не думати і крок за кроком просувався вздовж струмка.

Невдовзі мій шлях перегородив оброслий папороттю стовбур поваленої черешні. Старі черешні ще деінде зустрічаються у цій ділянці лісу. Повалений стовбур – зручне місце для засідки. Деякий час я напружено вдивлявся у зарості ліщини вище за руслом, по той бік зваленого дерева, а коли наблизився, метнувшись від дерева до дерева, то наткнувся на витоптану траву й шматки закривавленої тканини. Кров була й на корі, і на листі медунок біля стовбура. Тут він начеб пробував себе перев’язати.

Але далі, за поваленою черешнею, сліди губилися, і я не відразу засік відбиток його підошви уже вище по схилу. Цей…гуєв також дещо знав про орієнтацію на місцевості, але від мене так легко не втечеш. Я так собі прикинув, що він міг відірватися максимум метрів на п’ятсот. І тоді я вирішив піднятися на горб і далі рухатися гребенем. Йому один шлях – до пищатинецького шляху, кілометрів зо три лісом, і я хотів наздогнати його ще до шляху…

Втім, усе сталося зовсім не так, як я думав.

Рускій таки влаштував засідку, але не там, де я чекав. Коли я переліз через повалений стовбур і, вийшовши з кущів, подерся під гору, ось тут він і влупив по мені. Якби я і далі йшов повз струмок, то взагалі б не мав шансів.

Мене врятував старий клен, прийнявши частину куль, решта лягли лівіше. Я впав у траву і не встиг точно побачити, звідки він стріляв. Десь від струмка, але так ніби з тих кущів, що трохи далі, міркував я, підтягуючи «гочкіса». Я виставив його наперед, поклав дуло на корінь, що випинався із землі при одземку клена. З такої відстані вже можна стріляти і можна влучити, повторив я подумки.

– …гуєв! Здавайся! – гукнув я, не піднімаючи голови, з єдиною метою, щоб той хлопець озвався чи бодай ще хоч раз стрельнув.

Але він мені не відповів. Побігти, вочевидь, він також уже не міг… Я трохи вичекав і, намацавши у траві якийсь обламок, щосили пожбурив його якомога далі вбік. Проте й ця хитрість не спрацювала.

Тоді я чомусь вирішив, що гарнізонник причаївся під кущем чортового базнику Там начебто ворухнулася кропива, і, піднявшись на ліктях, я напружено вдивлявся у тому напрямку.

Захиталася гілка, і я сіпнувся до «гочкіса», але вчасно помітив сойку, що пурхнула через кущ. І тоді, приминаючи кулеметом траву перед собою, я почав повільно підповзати вздовж струмка ближче до того куща. Завмираючи, прислухався до кожного шурхоту. Проте найбільше допікали невеликі зелені жабки, які, здавалося, проклали собі стежку через мою спину. І я мусив хитати плечима, струшуючи їх.

Напевне, деякий час це ще тривало б, і невідомо, чим закінчилося б. Але звідкись із глибини лісу враз долинули віддалені одиночні постріли. Три чи чотири, з рівними інтервалами, так ніби стріляли по мішені. Звичайно, я відразу згадав про Віллі. Цієї ж миті з протилежного боку струмка, метрів за двадцять від мене, проте зовсім не з-за того куща, що я думав, знову влупив «пепеша». Не інакше, зачувши постріли, рускій подумав, що то свої.

Він сік траву у тому місці, де я ще недавно лежав, і було зрозуміло, що він втратив мене з поля зору. Різко смикнувши ногою, я знову відчув біль у стегні, і все ж, стараючись не випустити з прицілу гарнізонника, натиснув на гашетку.

Черга вийшла голосною, але надто короткою. Пролунало характерне: «Клац!» – і було ясно, що у «гочкіса» закінчилися набої.