Розділ «5. Останні герої. Впали роси на покоси»

Зі слів матері, Тимка також продали свої, хоч ніхто точно не знав, коли і куди він зник. Одні казали, що він уже давно в криниці, бо ж усі вже так звикли до зрад… І все ж, час від часу знаходився очевидець, який нібито бачив живого Яворенка. Кажуть, востаннє його бачили на хуторах коло Вишнівця десь у сорок дев’ятому…

А тоді, після перестрілки з перевертнями, Тимко пропонував мені приєднатися до його загону чи хоча б перебути якийсь час у селі, де він мав надійні криївки. В одній з них, неподалік старого Мошкового млина, ми й пересиділи до вечора, поки тривала облава, що почалася невдовзі після бою. Як мені стало відомо пізніше, до її початку Яворенкові хлопці все ж встигли заховати тіло нашого стрільця.

Криївка була добротна, порівняно з тими, які я бачив і які були, як лисячі нори, куди з великим зусиллям треба було влазити і де навіть не було можливості сидіти: могили для живих. А у тій, за Мошковим млином, ми не тільки сиділи, а й бачили один одного, бо була й лямпа. Ніби між іншим я поцікавився тоді у Тимка, що він думає робити далі, бо це питання мене й самого пекло… Але він уник прямої відповіді.

– Ти за мене не переживай, – кинув він. – А в Кіптиху можеш не йти. Там хлопців уже нема, – додав, начеб вагаючись, говорити мені це чи ні.

Але я й сам про це думав, зачувши стрілянину. Звідси до Кіптихи, якщо напряму через поля, то не більше трьох кілометрів, хлопці мали б відійти. Не чекати ж гарнізону, що не забарився. Проте була надія, що залишили зв’язкового чи бодай ґрипса[2] у дуплі кривої липи.

– Чеши відразу на Чорний Ліс, на Ставки. Всі там, – начеб читаючи мої думки, продовжив Тимко. – Зранку була ваша зв’язкова з ґрипсом, Морозенко просив на випадок чого й вас прикрити, що я й зробив, так і передай, – блиснув він очима у тьмяному світлі лямпи.

– А що за зв’язкова? – не втримав я в собі запитання.

– Молоденька, та ще й гарна, – підморгнув мені Тимко. – А що, твоя?

І я зрозумів, що бовкнув зайве, і відразу ж спробував перевести розмову на інше, але для Яворенка, старшого за мене, як і брат, років на шість, це стало приводом для поблажливих під’юджувань на цю тему до самого вечора. А коли за умовним сигналом згори ми нарешті вийшли з криївки і я вже думав прощатися, Тимко кивком голови поманив мене у бокову вуличку, вбік від річки. Хат через п’ять-шість у сутінках ми опинилися у садку за стодолою обійстя, що, як я зрозумів, належало чи то його дядькові, чи іншому родичеві.

Там, за стодолою, з купи дров, відкинувши вбік поліно, Яворенко дістав продовгуватого залізного ящичка з набоями. Ще там був запасний ріжок, і все це до кулемета, того самого, що не стріляв, а гупав, змусивши до втечі перевертнів у ранковому бою.

Потім ми зайшли до хати, де нам дали вечеряти, а після вечері, вивівши мене за ворота, бо вже стемніло, а вночі савіти у села не потикалися, Тимко мовчки навалив мені на одне плече свого кулемета, а на інше – ящичка з набоями й побажав щасливої дороги.

– Скоростріл цей називається «гочкіс», – сказав він на прощання, зі смаком вимовляючи цю назву, і злиття звуків «чкс» з його уст пролунало як осічка. – Трохи затяжкий, але б’є добре. Бачив! Ми його ще у тридцять дев’ятому конфіскували у пшеків, коли ті цілим постерунком утікали на румуни… А так, то є французька штука, мені він уже набрид, нехай тепер вам послужить, а ти, я бачу, хлопець здоровий, донесеш…

Тоді я хотів було залишити йому навзаєм свого «пепееса», але в останню мить завагався, бо ж сотник мене за це навряд чи похвалить, а Тимко, начеб здогадавшись про мій намір, кинув навздогін, що більше звик до німецької зброї. І порадив, щоб і я при нагоді поміняв своє дрочило на «шмайсера».

То була моя остання зустріч з Яворенком і останні його слова, які я чув… Звичайно, я доніс «гочкіса» до Чорного Лісу, у боївці ще один кулемет ніколи не зашкодить.

Пізніше дехто з наших знавців казав, що то Яворенко просто придумав собі якогось «гочкіса», мовляв, насправді – це англійський «брен», з тих, що перед війною почали з’являтися у польській армії. Може, вони так вважали через ріжок, який у англійця також запихався зверху. Але для мене Тимків подарунок так і залишився «гочкісом», і послужив він мені непогано, особливо у Борщівці, тоді як ми відбили у рускіх цистерну з гасом, а потім з необережності самі її й спалили, хоч спершу планувалося роздати той гас людям…

Шкода, набої швидко закінчувалися. Коли залишилося без двох штук тридцять, я набив ними ріжок, а потім добре змастив солідолом свого «гочкіса», обмотав старим плащ-наметом і разом з парою трофейних гранат запхав під дилі у клуні на колишній панській пасіці на Ставках. І те, де я його подів, не знала жодна душа.

Може, саме тому він і дочекався мене через сім років.

Того ранку, повертаючись від Улі, коли після зустрічі з «вілісом», не знайшовши колишнього піхотинця, я через стільки років знову опинився в цій старій клуні, то хоч і давно чекав цього, але спершу навіть завагався, чи варто підважувати ті дилі. А коли я їх нарешті таки підважив й витяг звідти «гочкіса» у присипаному порохном від струхнявілого дерева, а місцями вже й зотлілому плащ-наметі, то давно не відчував такого піднесення. Мій «гочкіс» таки дочекався мене там, де я його залишив.

Ця мить була для мене по-справжньому урочистою. Товстий шар солідолу надійно захистив зброю від іржі, і тепер, обтерши кулемета від тої, вже дещо затверділої місцями мастиґи, я насилу стримав себе від спокуси пустити у небо коротку чергу, мов салют. Відтак заходився чистити, віддерши смужку полотна із сорочки, аби було що намотати на шомпол.