Розділ «14. Несподіване поповнення»

– Не переживайте, дядьку, ми придумаємо, як помогти.

– От так-то! Ти все зрозумів? – звернувся я до колишнього піхотинця, коли хлопчина пішов.

– Й-а! – відповів Віллі. – Слава Украйні! – додав він не без пафосу.

Коли Андрійчуків хлопець знову зник за кущами, я зачекав хвилин п’ять, а тоді ступив у ліс слідом.

– Подивлюсь, чи вони пішли, – кинув я начеб сам до себе.

Молода кров зухвала, і хлопці й справді могли знову залягти де-небудь за деревом, щоб попідглядати за нами. Так крок за кроком я пройшов більше кілометра. На війні, як ніде, доводиться без кінця ходити. От і знову мусив іти аж за вододіл, поки побачив силуети юнаків уже на виході з великої прямокутної галявини, де колись був панський розсадник, і лише тоді почав вертатися. Виходило, що то була остання, ніби прощальна, прогулянка нашим лісом.